ГОЛОВА ХОДI



Категории Григорiй Косинка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1923р.

Оригинал Степ був сизий, мов крило орла. Василь iз сином заорали ранок на сходi, у степу, i сiли пiд возом снiдати. Конi коло воза ïли овес iз сiчкою, трусили по полудрабках овесини i сiяли на свiжу рiллю сiно з рептуха смикав вiтер i люто кидав ним об голи землю. Сонце пiдвелося червоне, заспане, а на вiтер, по-Василевому, хрести з вiнчиками помалювало на небi... Василь з батькiвською ласкою одрiзав синовi паляницi (пилюга хрускала на зубах), пiдсунув капустяний листок i i салом i повернув голову до воза, слухав: — Десь журавлi летять... Птиця весну чує, а вiтряно сьогоднi... Вiн глянув на широкi груди сина, змiряв очима мiцну будову його тiла, i легка тiнь смутку заломилась вiтром на бровi Василя: — Ти б застебнувся... Ет, видумує чортовню: Закурити хочу. Брат, лiто як попокуриш коло коси — не то закуриш — почорнiєш на жужелицю!.. Обидва засмiялись; Павло обтер сiном пальцi, нахилився до барила i тихо ковтав воду —буль-буль... Батько дожовував шматок хлiба, позирав на конi i гукав за вiтром: — Ну, стiй, ще за зиму не вимокла?.. Ич, ребра знать, а губою бринькає, як пiд осiнь!.. Василь устав i поправив борозньому Чалому шаньку, потiм накинув на плечi шинелю i знову засмiявся до сина: — Закурить хочеться, правда? А як витягну книжечку про Тараса Григоровича,— будеш сердиться! Павло скривився i здержав посмiшку на русявих вусах — аж заплигала засмiятись, але вiтер рвонув ïï, i карi, великi очi Павла дивились на батька не то образливо, не то з проханням. Вiн не вдержався. — Канєшно, курить могилу з хрестом Тараса Григоровича — чортовня, а ще православнi, вєруєщi... Мало вам приношу з комнезаму газет?.. Нє-е, давай Тарасову могилу!.. Дивився насмiшкувато на батька — смiялись очi: — А ще в недiлю —ти б, Павлуша, про гайдамаччину що-небудь прочитав, га?.. Прочитаєш тепер: я шарив-шарив — де це дiлося життя Шевченка, а батько, виходить, засмалюють його? Дов-о-о-ль-но: давайте закуримо! Василь витяг капшук, поклав його на колiна, i на простягнену руку сина —нє, стой, раз грiх — значить усiм грiх — вiн почав оправдуватись; голос його хрипко рвався а грудей, поспiшав: — Я ж не курю його Кобзаря, а тiльки ту м'якеньку червону книжечку, де хата... а до могили ще не дойшов i не буду ïï курити!.. Да. Вiн розв'язав капшук i простяг з папером синовi, додав: — Ну, ти ж сам знаєш — край: нема бомаги, а газет власть не присилає... Приходиться...— i Василь винувато гукнув знову на конi: — Ану, Чалий, не дурiй! Павло одiрвав листочок паперу, перевернув його i, посмiхаючись до батька, прочитав: — Бачите: Учiтеся, брати моï, думайте, читайте... Василь перевiв розмову до землi; книжечку з хатою Шевченка обережно згорнув, поклав у капшук i за iскрами городнього тютюну несмiло кашлянув, оббив попiлець цигарки: — До вечора умре десятина, га? Син затягся димом i пускав носом: — Умре-е... Ще до захiд сонця упораємо. Правда, Чалий?.. Чалий на слова Павловi повернув голову од шаньки, подивився на нього своïми великими очима, де маленькими рiвчаками текли од вiтру сльози, трохи подумав, пiдкинув головою шаньку i незадоволено сипнув на землю сiчки. Василь пiдвiвся iз землi, розправив поперек i ще раз суворо гукнув на коня: — Ану! Брови Василя похмарнiли пiд вiтром, очi заласкавiли, i вiн твердо сперся руками на чепiги плуга; слова вирвались з грудей не до сина, а просто в степ — i були рвачкi, мов вiтер: — Тець, ореш, а красних днiв не бачиш; була царизна — робили, прийшов Совєт — робимо, а пани як плили шовками в городах, i по цей день пливуть! Думав: — Отут тобi, Павле, все твоє — Учiтеся, брати моï...,—вiн злiсно обдер на пужалнi кору i кинув ïï аж за обнiжок: — Така тобi чехоня, вийде на базар з собачкою —плюнуть би не схотiв, а вiзьме масло, що на подворне заплатить винiс... i не жолтоє!.. Думка Василя горiла, ïï пiдхоплював у словах вi i несмiло кидав у сухе бадилля степу... Вiн запрягав у борозну Чалого, розправляв пiд хомут гриву коня i пiдкидав на мулятину сiна. — Робочi? Вони теж лямку тягнуть, як i ми... Хiба не приносили на села останнi штани на минжу?.. А хто винен! хто?! Отак i виходить: i власть наша, i порядки новi, а все по-старому, збулися великих панiв, чорт наплодив дрiбних)! i п'ють як п'явки!.. Кай, капiтал, одним словом!.. Ану, рушай, Чалий! А то в тюрму за такi речi пiдеш!.. Василь злiсно засмiявся, поправив шлею коневi i твердо став у борозну. Конi смикнули... Павло пiдняв батiг — вiн звився од вiтру: —Гиття, малi, тупай!.., i конi тупали, земля рипiла пiд плугом, торiшнi вiнички пiд барками коней низько схиляли своï нечесанi кучерi i падали у борозну — ïх привертала земля, i степом — вiтер: рiзкий, м'який, пахучий вiтер i дзвiн гайки коло плуга... — Тупай, малi-i-i!.. Над степом стало сонце, Павло здержав конi — повертали коло Зеленоï могили — i зцiпив кулак. — Ви про панiв даром такоï думки: хто ж тодi лiй збиратиме з нас, як ïх не стане?.. О, якби...— вiн не скiнчив за вiтром думки: — Соб, Канталупка, слiпа, чи що? Конi йшли добре. Павло водив рiвно, держав поводи мiцно, очi блищали одним блиском з Чалим, брови сходилися серпами, прижмуренi вiд пилу, ступав по землi широко i твердо. — Хiба графиня Браницька думала, що я ïï письма куритиму? Ха-ха-ха!.. I вiтер так само разом з Василем: — Ха-ха-ха!.. Наче воєнна цензура, ха-ха-ха. На межi дзвонив плуг; тодi Павло припиняв конi i повертав своє лице до степу: — Якi лани держала сама: од залiзниць до Днiпра — лiси, озера, луги... Мабуть, шматок сподницi дала б скурити, не то письма, аби не орав цiєï десятини Василь Орлюк?!. Старий висмикав iстик, прочищав плуга: — А тепер скрiзь кротами полiз по степу мужик — наш степ, брешуть! Павло смiявся: — Ого-го-го! Коли дiло касається степу, ми тодi як мур; тодi, брат, не скубнеш дурничкою... Зелена могила знає. З вилами боронимо степ, ге? Вiн розправляв поводи, слухав, як форкав Чалий до води, i далеко кинув очима до криничовини в левадах: Напоïть треба... Така балачка подобалась Василевi, вiн держав мiцнiше чепiги плуга, а коли починали нову борозну, дзвонив ним, мов молодий,— курiла земля... I тiльки синова спина сiрiла за яблуками на стегнах Канталупки, а голос проти вiтру: — От я хотiв би, аби подивилась графиня Браницька, як дядьки з вилами рушають у бiй... Зомлiла б, тату, щоб побачила вас розхристаного на шляху, гей — зомлiла... Чалий, не слухай!.. У Василя зацвiли очi силою... Вiн ïх прижмурив i повернув головою просто до сонця — там у синiх туманах плив степ i низько-низько, аж над хрестом Покрови, клекотiли журавлi — виводили пiсню... I степ, i сонце, i далекий бiр _ все спiвало разом з журавлиною пiснею у грудях Василя: — Земля... Земля... Земля... Вiн хотiв показати свою радiсть синовi — нахилився, взяв у жменю грудку землi, роздавив ïï: — А панський пар добрий, треба сказати правду, вмiли, сукини сини, нами обробляти землю!.. Перед його очима стояла лозою панська пшениця — вилискувалась, мiнилася смугами зеленими, жовтими, блакитними i гасла на обрiï, мов радiсть Василева. О, вiн знає, як падало сонце у цвiт польовоï моркви, мов у чащу,— це була межа панського i мужицького. Василь став хижим i хитрим: — Гай гуде i риба грає: пшеничка була, та загула... Не вернеться... Прокурили. Вiн похмарнiв; слова падали у борозну i побажання землi були простi, мужицькi: — Хай родить тепер — ми кров'ю сполоскали степ... Задзвонив плуг, конi рвонули, й лемiш вивернув на землю череп людини. Василь iз сином стали. — Оце ж тая Зелена могила, що кров'ю китайцiв курiла... Павло перевернув пужалном голову, оглянув плескатий лоб, розломлену скивицю i задумався... — Китайцi — вiрнi служаки... Василь присiв i тихо дзвонив iстиком об голову, а сина спитав очима в землю: — Голова, як казан чумацький... А може, це який степовик наш закляк тут iз вилами? Павло скривився i хитнув головою —нi, а батьковi просто сказав: — Наших тут не били. Хiба не видно? Це голова ходi... Тут були тiльки вони. Одпрiг коня i поïхав задуманий напувати пiд левади; на ! дорозi розчiсував гриву Чалого, i голова ходi в мережиш думки Павловоï стояла тiльки один мент i заткалася... Його лоскотав степовий вiтер, напинав груди, i в пам'ятi стала Ганна, його жiнка,— а дiвчиною якраз тодi — вибирала плоскiнь — за стеблиною смикала iз свого серця журавочку... Чи син, чи дочка?.. Йому хотiлось спiвати; вiн пустив вiльно поводи i пiшов назустрiч вiтровi шукати у пiснi дiвчину, що кажуть люди: А я б рада задля тебе брата отруïти... I з болем дає Павло пораду дiвчинi — пiсня стелеться по гривi Чалого, вiн стомлено ступає, а степ не слухає, свистить у торiшнiх бур'янах i на чотири вiтри розсотує пiсню: В чистiм полi могилочка, На могилi калиночка, На калинi — гадючина; На калину сонце пече, А з гадини отруй тече... Павло ненавидить таку сестру i кидає коневi, мов товаришевi: — Нi, не цiєï, Чалий, треба спiвати! Перед ним знову сiрiє на рiллi голова ходi, кiнь щулить вухо — слухає: — Знаєш, якоï спiвали, коли наступали на Зелену могилу?.. Ти тодi толочив панську пшеницю, рвав копитами корiння вiвса, i на всю прить —ех, карабiнка моя, давно порох нюхала — роями кулi. Голова ходi? — Я з Хайнан!.. Я з Хайнан!..— Це був дикий крику степу одного китайця. Павло пам'ятає. Сонце пече,— пригадується йому пiсня,— а з шаблi кров тече... ...I голова одного ходi стоïть i зараз нерозгадана: розстрiляли сорок, а останньому сам отаман волю дав... Розкошенi очi китайця дивились прямо, без страху, трохи закритi вiями, i смiялися над смертю. — Твой думал, ходя не умел умiрай? Я не сказал: З Хайнан! Знай: патрон єсть — свобод єсть. Мой умiрай за свобод... всех свобод умiрай... — Та-а-ак. Чорна тiнь до сонця лягла на мочарищi; iржали конi до води... Ще мати покiйнi казали: З усiх комунiстiв такий був один розумний ходя, все посмiхається: Бедно,— каже,— живеш. А вскочила до хати Якилинка, вiн розчинив якусь коробку, витяг чорне-чорне, мов жуки, з синiми камiнчиками намисто, передав менi: Вона ходi боïться, дай сама. Попрощався, такий добрий, тiльки нелупки й попоïв, хотiла внести ряжанки, а вiн... Павло з якимсь дитячим жалем засмiявся: — Чудна у мене була мати: А може,— казала,— i мiй син десь по чужих украïнах буде скитатись, а хтось шматок хлiба дасть — в горлi стане?.. Коли напоïв конi, прив'язав до верби Чалого i прилiг сам напитись криничноï води, сполiскував барило — у криницi, мiж зеленим жабуринням, знову здалась голова ходi i пам'ять пустила за вiтром ще одне... Тодi така смага пекла нас, почорнiли, мило на конях, а отаман без сорочки кiннотi дякував... i кинув своє слово до Ходi насмiшкувато, з ненавистю: — Чуєш, хлопцi, патрон єсть — свобод єсть! Мой умiрай за свобод. А ми за що вмираємо? I наказ дано менi: — Ану, Павлику, прожени стовповим шляхом китайоза! Кавалеристи закидали назад чорнi шлики, смiялися, витирали рукавами гiмнастерок пiт, i гарячим степом котилась п'яна думка одного повстанця: — А якому вiн богу вiрує, га?.. Ходя сiв на обнiжок i ждав; косi очi його дивились на сонце; жовтi здоровi зуби смоктали колiнце житини, а пальцями перебирав траву, здавалось, ловив там метеликiв, мережав ïм крильця i — пускав... Я мляво зняв з плеча рушницю, пiдiйшов до ходi, вiн спокiйно показав рукою на груди, i мережанi метелики заплутались у лайцi отамана: — Чого ти не прогнав його степом?.. Вiн сильно ударив прикладом по скивицi ходю, i разом з розривною кулею закурiла кров... ...У пiзнiй полудень доорали десятину; конi ходили важко, думка Павла не в'язалася з батькiвською, i пiп замовк. Коли розорали останню борозну, Василь перехрестився, розправив до чепiг руки i став на захiд сонця, мов кремезна, згорблена тiнь степу, а Павло чогось поспитав батька: — Де ж ви дiли голову ходi? — Е-е, ходя мiй лежить коло воза: це ж тут китайцiв побито? Павло мовчки кивнув головою, але старий наче забувся i вiв балачку далi: — Справдi, чого вiн прийшов умирать до нас у степи? Син був незадоволений: голова ходi стояла перед ним i зараз, а з нею бiй за Зелену могилу i метелики сонце тчуть на крильцях... — Та-ак... Упорали... це зветься — амiнь... i Чалому спасибi. Коло воза вони застали Ганну, жiнку Павлову. — Сиджу й дивлюся — батько голову китайця хотять додому везти... Василь мирно, любовно дивився на Павла, рiвняв жваву Ганну i рiшив по-своєму: — Трошки не доорана борозна на розум, але роботяща й гарна. Житимуть. Павло запрiг конi, поклав на вiз плуга, пiдiбрав сiно, повернув воза до шляху i ще раз пiдiйшов до голови ходi, а Ганнi по дорозi суворо сказав: — Сiдайте з батьком на вiз, тiльки рептух собi пiдклади, понiмаєш? Мой умiрай за свобод... Вiн ударив носком черевика голову ходi, вона кумедно розкололась надвоє i покотилась по свiжiй рiллi. Василевi це не сподобалось, вiн образливо поспитав сина: — I нащо це робить? А Ганна, мов посмiтюха: — Фi-хi, а вам що, китайця жаль? Павло задержав вiжками конi i смiх Ганни, оглянувся назад, де сiрiли двi половини голови ходi: — Хай на чотири вiтри рознесе, коли це голова ходi, якого я знаю! Всi мовчали. Вiжки заграли у руках Павла, вiн не слухав, як летiли за вiтром слова батька: — Ге... Отак прийшлося козаковi вмерти. Де Китай той...i розкидали людей по свiтах... У вибоïнах задзвонив плуг, Павло повернувся всiм тiлом до Ганни, догоряло у хмарах вечiрнє сонце, а вiтер нахиляв голову Ганни до нього i на лемешi одбив два силуети... Ганна згасала пiд сонцем, мов прив'яла аргонiя; вони везли з Павлом якусь свою радiсть i смiялися... Вона штовхала його: — У-у, i — сплеще... хiба доктор бог: Син чи дочка? Вiтер гнав хмари, переймав Василевого воза, а Павло показував йому своï здоровi, поб-ризканi степовим пилом руки коло вiжок i рiзко, бадьоро гукав: — Тупай, Чалий!.. Скоро домiвка...
ГОЛОВА ХОДI