<< Главная страница

Мати



Категории Григорiй Косинка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал А працю ту, що виросла iз ноту Твого гарячого в жнива, Що сипалася зерном через гору У кiш дубовий до млина,— Забрали в тебе ми не так, як татi, Але розбоєм в бiлий день, Коли кипiло сонце на загатi, I гукав пiвень до гостей! Т. Осьмачка Кiнь, запряжений у нового кованого биндюга, стоïть уже давно коло ворiт; на возi лежить засланий брезентом жатий пирiй, а в передку чорнiє стара кирея. — Я поклав тобi, сину, кирею про всякий случай,—каже до мене смутним, тремтячим голосом батько. — Ну, от! Не люблю я ваших жалощiв! —вигукую сердито коло порога, брязнувши цеберкою.— Заберiть назад ïï, чуєте? — Ех, сину, сину,—промовляє докiрливо батько,—ж кричи хоч ти вже на старого, бо так закричали мене за цей мiсяць — жить не хочеться! Мене пориває пiдiйти до батька, взяти його широку, з рубцями од кiсся руку i поцiлувати ïï, щоб вiн залишив собi у пам'ятi цей поцiлунок на цiле життя... Але я, прикусивши до болю нижню губу, поспiшаю до хати: так, батькова правда — надходить велика буря. Хмари вже заступили пiд лiсом кавалерiю, що брела по перса коням житами; чорне сонце, втикане багряно-червоними стрiлами на вiтер, запалило за селом вiтряк, i гарматнi ядра, перегукуючись свистом при зустрiчi, лягають на нашому, польському боцi, мов тi пiдсвинки у вибоïнi дороги, не розриваючись... — Уже не видно й одного поляка,—каже, зiп'явшись коло вiкна, мiй менший брат; сестра-десятилiтка сидить на долiвцi та кує сльозами пiднiжок столу — не слухає, а коли стукнули дверi, брат злякано плигнув, мов той шкiдливий кiт на покуття; тодi чорна тiнь упала з вiкна на змучене лице матерi, на розiрвану з гарячки на грудях сорочку; пiдтичка сiєï сорочки з товстого, тканого ще на локтi полотна, а станок —жовте, солдатське. — Андрiю...— закашлялась вона, вимовивши моє iм'я, але говорити було важко, а сестра струснула на лице сльозами, примовляючи: — Ой матшко-вутiнко, де ж нам тебе зустрiчати-виглядати-и-и?.. — Не застуй свiтла матерiï —вигукнув я з якоюсь люттю на брата, що сидiв на лавi та дивився зляканими очима на хвору. Менi такий жаль та сум... У нашiй хатi, ще як писав брат Петро, все по-старому, все благополучно: блискуча пiч стоïть, поколупана до цегли, стiл чорний, аж вилискується пiд лепом, i паляниця на тому столi з дрiбком солi, а вiкна низькi й малi — вони дивляться тiльки на купу гною пiд повiткою, а бiльшою шибкою вторi крайок лiсу закреслюють. — Таким, сину, як ми,— казав батько,— коли нема заробiткiв — нема життя. Конем орудую, а все наче з рук падає, все думаю: сходив Херсонщину, троє лiт протрубив у шахтах, у Кривому Розi, а ви дома на пiвдесятинi злиднi посiяли — наче мало ще нам ïх i так!.. Така була сила в мене — одвiрок виломлю рукою,—зносилася: нi сходив, анi спив... Та хiба тiльки я такий?! А мати на долiвцi, на соломi, де в головах старi баранки лежать сивi, за брата заступається: — Не займай його, вiн малий ще...—видавила вона з грудей разом iз кашлем цi слова, а потiм хотiла ще пiдвести руку до сестри —не подужала. Я, ковтнувши солону сльозу, сказав: — Ви ж не вмирайте, мамо, чуєте? Не вмирайте! Я привезу сьогоднi доктора, чуєте? Мати поворушила головою —одмовлялася, а далi розплющила своï великi очi, як обваленi копитом ямки на лузi з водою,— пильно вдивлялася в моє обличчя; здавалось, давно-давно вона колись його запам'ятала собi, хотiла щось промовити —не можна: губи ловили повiтря, а голосу не було. Я спам'ятався: треба ïхати! — Простiть менi, мамо,—сказав я, ставши на колiна. Батько, iдо стояв коло порога, голосно заридав, пiдхлипуючи по-дитячому так само, як i сестра, на всю хату; брат Петро пригнав з поля корову ще в полудень, нарвав ïй гички, нагодував, усе того хазяйства миршавого доглядаючи, а на крик у хатi став на порозi з латаним мiшком у руцi, а такий був, мов камiнь той нiмий... — У другий раз... Мати мовчала. — У третiй раз...— I я пiдвiвся рiшуче на ноги, а вона глухо мовила: — Бог простить, сину... Не ïдь тiльки, дитино... У матерi знову починалася гарячка; ïй знову лили на гаряче тiло самогонку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирав. У хатi засмердiло горiлим зерном: це батько з Петром випорожнили на материнi ноги останню пляшку самогону. Батько поклав кулака, мов горнятко загорiле, на стiл,— сказав: — От жисть! Польський офiцер своєму собацi ногу перев'язував, а ми, виходить, гiрше вiд собак здихаємо?! Бiжи, Петька, ще до Одарки по самогонку,— наказував вiн братовi. Петро взяв на лавi пляшку, мiцно стиснув для чогось у кулак пробку, вискочив у сiни, але не встиг причинити дверi, як гукнув: — Ой горить десь на селi! Це, мабуть, на Джулаєвому кутку, а дим валує аж у береги!.. — Катай по самогонку! — гостро наказав батько. Ми вийшли з хати разом; пахло димом, а кутком заливались, гавкаючи, пси; село ж було нiме, сторожке й люте; я мовчки одломив з верби молодий дубець — поганяти коня. Петро пiдбiг о воза, хотiв, видно, щось менi сказати — не посмiв, а батько йому вслiд: — Одна нога — тут, а друга —там? — I брат, оглянувшись, побiг по самогонку. — Може, й не слiд ïхати?—поспитав обережно, прислухаючись до гарматного клекоту, батько, додавши: — Все рiвно мати не дiждеться того доктора, а сам десь накладеш головою або з конем до Польщi замобiлiзують! У мене в серцi за тi слова закипiв жаль до батька, що не мiг слова йому сказати, а лише мовчки одчинив ворота та повiсив на них кирею чорну,—хай дома залишається, коли вмру по дорозi,— ударив дубцем коня, рвонувши лiворуч вiжку, i биндюг заскакав по сухiй дорозi, вистукуючи гальмом так, як за городом вистукував кулемет. У передку мого воза, в навмисне зробленiй скриньцi, лежить револьвер. Чи не хотiв спитати мене про його брат Петро? Я думаю: Треба було залишити його дома, бо я не знаю, чи доведеться менi повернутися додому, чи нi?.. Шумлять перед дощем придорожнi верби, шумить городина, а з верби, зриваючись на вiтрi, летить ворон, крякаючи... ...Поляки мобiлiзують пiдводи. Польська армiя, зодягнена в сiро-зеленi нiмецькi шинелi, що нагадують колiр жита, коли воно красується, розхристалась iз дисциплiни й перелякано котиться перед босими бiльшовицькими частинами на захiд; наше село, як мiсцевiсть, де є стратегiчний мiст, сьогоднi вдруге намагалися зайняти бiльшовики, i, повертаючи до Джулаєвого кутка коня, я не знаю, хто ж нарештi в селi зараз: пани чи товаришi? — Хто б не був,— кажу вголос до себе,— але п пiдводи не поïду. Плювати менi, що б'ється в гарячцi армiя,— у мене дома так само б'ється мати!.. Я мiцно стискаю руками вiжки та здержую коня, що за кожним пострiлом з гармати кидається злякано то в один, то в другий бiк, i пiд смiх польських солдатiв, що стоять на розi Джулаєвоï вулицi, потрапляю у бойову смугу... — От молодець хлоп,— гукає до мене один солдат.— Сам до штабу ïде, правда? — смiється вiн золотим зубом у переднiх яснах до свого товариша. — У його вiз добрий, проше пана, до Варшави вирядився,— глузує той, показуючи багнетом на новий стан колiс у моєму возi. Менi хочеться крикнути до цього чваньковитого жовнєжа: Не до Варшави, брешеш, а до Зеленогаïвки! Але в моïй уявi лежить, як i зараз, розхристана мати, що рве з гарячки на собi сорочку, а брат Петро, засукавши рукава, розтирає ïй тiло самогонкою,—i не може через це зiрватися таке слово. Я б'ю по жижках коня, обминаю обгорiлий паркан, де кричать та плачуть, мов божевiльнi, люди, та пускаю коня вподовж переляканого села на всю прить... Я знаю одно: серце моє запеклося на руïнах пожежi, що подекуди ще й досi горiла, спопелiло стражданнями села, i, коли горло здавили сльози, я хотiв витягти iз своєï скриньки револьвера й стрiляти кожного, кого зустрiну по дорозi в шинелi, що нагадує колiр жита... — Стiй, ти здурiв, чи що? — гукає до мене з-пiд повiтки дядько Василь.— Куди це ти вирядився? Я колеса з воза поховав, а ти панiв до Волинi пiдвозить рiшив? — По доктора... Мати!..— кинув йому пiд повiтку слова, що змiшалися з рясним дощем та заховали в золото-синiх огнях блискавки дядькову постать... Я накрив брезентом свою схованку та взяв конем до ворiт, бо назустрiч, похитуючись у слiдах, скакала мокра вiд дощу, мов той хлющ, трiйка польських кавалеристiв. Я захолонув од такоï зустрiчi. Так, не для слави польського офiцера будуть цi рядки! Але ïх родила та велика й справедлива у вiках ненависть мого народу. I коли полковник, майнувши чорно-малиновими краями плаща, ударив мене нагайкою, рiзнувши кривавою смугою моє лице, я хотiв був в ту хвилину лише запам'ятати риси цього звiра. — Do stokros!..—вигукнув вiн кiнець лайки росiйською мовою, запитавши знову польською: —Ти ховаєшся? Польща боронить тебе вiд бiльшовикiв, а ти не хочеш ïй служить, хаме?! Його кiнь хрипiв пiд удилами над моєю головою, а пан офiцер, не почувши крику та благання, запитав у своïх солдатiв: — Co to jest? Co?! Хлоп нiмий, як скотина! Один з кавалеристiв єхидно засмiявся, вклонившись навiть на сiдлi офiцеровi, але другий суворо дивився на сцену та стримував свого коня; я витер тодi рукавом кров, що стiкала з рани, i спромiгся сказати офiцеровi польською ж мовою лише троє слiв: — Дякую за визволення! О, вiн зрозумiв! Люто сiпнувши за вуздечку свого коня, пан офiцер сказав до солдатiв веселий дотеп, а далi гостро наказав: — До штабу! Ця собака — бiльшовик... У-у, голота! — Украïнський iнтелiгент, проше пана полковника? — засмiявся, запитавши, влесливий солдат. Вiн, видко, ждав лише наказу, бо нагайка в руцi, з жовтим лисячим хвостом коло ручки, аж пiдскакувала в солдата, але наказу не було: офiцер поспiшав. Вiн тiльки подивився на солдата стомленими очима, де можна було побачити доручення, iдо пахне у вiйськових єдиним словом смерть. I знову польська команда, грязь пiд копитами коней i метушлива думка, що бiгає в мозку, мов сiре польове мишеня, коли шукає загублену нору. Батькова правда,— каже до мене це сiре мишеня.— Мати. мабуть, померла, а твоя смерть — праворуч, на конi. Хай-но тiльки за село виïде солдат... Не вiриш? — Нi,— вiдповiдаю, скригаючи зубами так, що мишеня раптом десь зникає несподiвано, як i з'явилося, а губи шепочуть лише одне: —Застрелити, за смерть матерi та свою, хоч одного з армiï, що носить житнiй колiр шинелi,— рiшив я, пiдсунувшись до своєï скриньки та хруснувши пальцями: задубiли пiсля дощу руки. А кiнь мiй, мов у тiй пiснi, зажурився та, спотикаючись, iшов поруч iз гнiдим кавалерiйським туди, де глухо крякали в житах кулемети, де брели зарошенi люди, де впало останнє, перед дощем, гарматне ядро, розколовши надвоє коло школи старого осокора. Ми ïхали мовчки недовго. — Пан — iнтелiгент? — запитав мене несподiвано солдат польськоï армiï. — Так, учитель,— збрехав я, не розумiючи, до чого йде мова. Вiн засмiявся, додавши суворо: — Так не можна вiдповiдати польському офiцеровi, розумiєш? Я мовчав. Хiба можна було,— гадав я,— сказати цiй потайнiй собацi про смерть моєï матерi? Хiба можна... — Часи пан має? — запитав вiн знову, не спускаючи з мене пильних маленьких хитрих очей. — Де там у нас часи тi будуть! — вiдповiв я не в тон солдатовi, глянувши мимоволi на захiд, де ховався пiд лiсом довгий хвiст польського обозу. — I нiчого не має? — спинив вiн раптом мого коня, а сам скочив iз сiдла на землю. Я встав з воза й ждав. Не може бути, що вiн хоче розстрiляти мене таким способом—подумав я, приготувавшись до оборотi на смерть. — Йолоп ти, чуєш? — крикнув легiонер, розмахуючи кулаками. Менi було зрозумiло, що, коли людинi втрьох розрубали нагайкою лице, коли вона має десь у схованцi револьвера, це трохи скидається на йолопа, але я, мабуть, мав тодi такий вигляд, що сержантовi довелось вжити такого влучного порiвняння. — В чому рiч? —поспитав я, здивований, у солдата—Ведiть мене до штабу! — Не вдавай дурня! Вивертай кишенi, сарака! —гукнув осатанiлий легiонер. Менi зробилося смiшно. Так, тепер я розумiв —i моментально вивернув; iз кишенi впала додолу лише квитанцiйна нотатка О приемке продразверстки, яку я нахилився пiднята та сховати знову, але сержантовi не сподобався мiй рух, вiн злiсно гукнув: — Не руш! — Квитанцiя за продразверстку,— пояснив я, пiдiймаючи папiрця. — Розстебни сорочку,— спокiйно сказав до мене сержант, оглядаючись злодiйкувато на всi боки та пiдганяючи словами: — Скорiше, скорiше!.. У мене на грудях, на синьому шнурку, висiв маленький позолочений хрестик —подарунок матерi, коли виряджала мене колись до вiйська. — Здiйми,—якось тихо прошепотiв вiн, i, коли я передав цю здобич, вiн уважно додивлявся до проби, а потiм махнув чогось рукою: Казна-що, мовляв, але приходиться, витяг iз-за пазухи великого гамана й положив туди мого хрестика... О, в тому гаманцi були не тiльки хрестики, що мали вартiсть таку, як мiй! Я взяв на мокрiй землi шнурок та нотатку. — Рушай! — сказав незадоволено сержант, додавши: — За образу честi польськоï армiï я повинен був тебе розстрiляти, як пса. Так. як пса. Але зараз маєш пiдвозити до бiльшовицьких позицiй набоï, зрозумiв? Ти не бiльшовик? — Дякую пановi офiцеровi! Нi —вигукнув я радiсно, лише для гонору назвавши героя хрестикiв офiцером... Але якi прекраснi наслiдки мало для мене це слово! Сержант похвалив мене, що я такий, мовляв, розумний хлоп, що навiть польською мовою володiю. — Рiдко трапляються такi хлопи,— зробив вiн зауваження.— Навiть украïнськi iнтелiгенти... Але я не слухав; мене охопила така радiсть, що зможу нарештi проскочити бойову смугу, зможу попасти до бойового сектора бiльшовикiв, де перед моïми очима стояла поза армiями лише Зеленогаïвська лiкарня... Я буду ридати перед лiкарем так, як ридав мiй батько, коли я прощався з матiр'ю... Лiкар повинен поïхати —це моя постанова... I я гнав коня до польського штабу з такою силою, що мiй пан сержант лише посмiхався: — О, ти гарячий! — приказував вiн, гоноровито осмикуючись, коди ми пiд'ïздили до штабу. Дощ перестав. Вiн гнав на захiд патлатi хмари, а над лiсом вималював широку синю смугу, схожу на Днiпро коло Зеленогаïвки. У ту смугу, здавалося, вiтер вмочив старi дуби ще прадiдiвського бору—таке було суворе й грiзне небо. На нашому, польському, боцi хмари вгорi пливуть до тiєï смуги чорними кораблями —ще хвилина, й синя смуга, що нагадує Днiпро, не вмiстить цього небесного флоту! Десь далеко лунає канонада. А за селом, де штаб, з гарячкою та безпораднiстю одступає до бору польська армiя. Валка селянських пiдвiд вантажить пiд лайку сержантiв набоï; конi мiсять ногами грязь, а ящики ламають своєю вагою тонку шалiвку возiв, i, коли вже пiдводу навантажено, на воза вискакує, кидаючи туди товсту солдатську торбу, сержант; вiн злякано оглядається назад, де за горою йде густа, без перерви, перестрiлка, хвилину щось думає, а далi люто б'є коня та вигукає знову лайку на дядька, що коняка, смикаючи воза, заляпала його гряззю. Селяни, зрiдка молодi, схиливши до землi голови, бiжать по грязi, не сiдаючи на вози, поруч iз кiньми—така важка дорога. — Сiдай, бо далеко бiгти! —глузує на возi сержант, задоволений, що вiн нарештi таки осiдлав собi цього дядька в далеку дорогу... До нас пiдбiгає схвильований старшина польськоï армiï: — Я маю ïхати, коня забито... Але мiй сержант на цей раз не забув, видно, наказу свого начальника: — Проше пана капiтана, але хлоп з наказу графа має пiдвозити кулеметнi стрiчки до бiльшовицьких позицiй!.. Офiцер побiг до двоколок Червоного Хреста. Вони спiшно пiдвозять, перекладаючи на селянськi вози, поранених; кiннота гусарiв у галоп виïхала пашнею на праве крило; вже сутенiє, я боюся, що польська армiя зрушить пiд натиском ранiше, анiж я зможу виïхати на гору, де є надiя проскочити до Зеленогаïвки. — Laduj! Накладай! —пiдбадьорює мене наказом сержант, показуючи рукою на ящики з кулеметними стрiчками. Пiд вербами стоïть недобита сотня солдатiв. — Зрадники, що покинули праве крило,— пояснює лаючись сержант. А зрадники стоять пiд вербами, слiдкуючи очима, як поспiшно тiкають сержанти з офiцерами, i рiшуче одмовляються вдруге йти на фронт. — Повстання? Бiльшовики?! —долiтають до мене окремi слова запiненого офiцера, але в цю ж хвилину солдатiв оточують штабнi сержанти, а пiд верби, де ми стоïмо (я-вже навантажив кулеметнi стрiчки з французькими написами), здержуючи коня, летiв мiй хрещений батько сьогоднi—граф Яромiрський. — Пане граф, пане граф! — загукали з усiх бокiв, пiдбiгаючи до змиленого коня графа. — Co to jest? — якось верескливо врiзався менi голос графа. I тодi, пам'ятаю, виступив серед нiмого мовчання солдатiв, що стояли оточенi озброєними сержантами, один. Так, я нiколи | не забуду нi цiєï хвилини, анi його слова. — Я вмру,— сказав вiн,— менi тепер однаково, чи розстрiляють бiльшовики, чи своï, але з фронту, хай знає це пан полковник, втекли сержанти... Хто ж тодi зрадник? — Зрадник! Розстрiляти його! —загукали сержанти, але зустрiли в очах солдатiв таку люту ненависть, що нiхто бiльше не промовив i слова. Солдат. На фронтi немає людей, нас затишили, прошу пана, без жодного зв'язку, бiльшовики наступають колонами, вистрiлюючи нас, як дике м'ясо... Ми мали сотню, а лишилося...— i вiн обвiв рукою недобиткiв своєï сотнi. — Бiльшовик! — рiзнув пан полковник на всю руку нагайкою, як i мене, солдата, але спам'ятавшись, вигукнув команду, а потiм сказав: — За Рiч Посполиту, собако, а не сержанти. Сержантами керує штаб, а не голота! Хто одмовляється йти на фронт? Солдати були нiмi; тодi ще раз повернувся конем коло сотнi граф i, щiльно зцiпивши зуби, глянув на готових стрiляти сержантiв, наказав офiцеровi: — На фронт! Залунала команда. Солдати, вирiвнявши похиленi голови, пiшли вдруге на фронт. До мене на воза, з наказу героя хрестикiв, сiв побитий графом солдат з кулеметом, i ми рушили пiд бiльшовицькi позицiï. Я повинен був бути задоволений,—по менi ж сьогоднi ходила почесна нагайка, що так умiло посилала на фронт солдатiв... Вже зовсiм смеркало. На польськiй позицiï, десь на лiвому крилi, горить прожектор, а в моєму серцi горить бiль,— вiн вилiтає, бачиться менi, червоними ракетами та сiється iскрами над Зеленогаïвкою, а виття собак на Джулаєвому кутку виводить перед очi тiльки матiр... Туга на серцi мов та сажка на пшеницi. — Важка дорога, кажу я до свого коня, злажу з воза, як то роблять старшi люди з нашого села, та бiжу темноï ночi поруч iз конем. — Я не хочу по-дурному вмирати... Не хочу, розумiєш? — шепоче, звертаючись до когось невiдомого, солдат. Вiн так само, як i я, злазить пiд гору з воза та йде вперед, спотикаючись iнодi на копцi при дорозi. Бiле око прожектора викинуло на зеленога'iвську дорогу пасмо свiтла, а на горi, де лiкарня, тлiли в вiкнах далекi вогнi — о, я знаю цю дорогу!.. Але я знаю ще одну велику таємницю, невiдому солдатовi ранком, коли кричали горластi пiвнi, а сонне село продерло до сонця заспанi очi вiкон — тодi бiльшовицькi полки, що несли в руках розiрванi знамена своєï армiï, що наступали босi й голi на польськi позицiï, було пiдсилено бойовою кавалерiєю Котовського. Вона цiлий день пiд гарматним огнем переправлялася поро мами. — В обiди,—каже до мене солдат,—матроси, голi по пояс, оперезанi навхрест кулеметними стрiчками, наступали з такою одвагою, що польська армiя встояла лише познанськими полками. Ви нiчого не чуєте?—запитує вiн, удивляючись в тьму ночi, в далекi вогнi лiкарнi. — Нi... То, мабуть, дме пiсля дощiв сухий вiтер,—вiдповiдаю солдатовi. Вiн мовчить. А на фронт, обминаючи нашу сотню, спiшно, тихо вигукуючи коротку команду, що шипить у вимовi полякiв, як шелест пашнi, летить кiннота. На нашому правому крилi такий спокiй, що, коли лопне пострiл-другий, не вiриться, що тут захрясла в пашнi цiла армiя... У нашому селi тепер теж спокiй,—думаю я. А глухе, далеке виття собак, що летить до мене чомусь iз погорiлого Джулаєвого кутка, гостро, до болю, коли хочеться плакати, замкнуло моï мислi на порозi нашоï низькоï, мов та печериця пiд горою, хати. Я знаю: батько вийшов на Ґанок—у хатi так душно, аж млосно, а дiти сплять де хто впав, одна тiльки сестра—ввижається — сидить при гасничку над матiр'ю... Мою думку шарпає знову блiде лице прожектора, що намагається прорiзати чорну основу, яку так таємниче заткала сьогоднi нiч. — Повертайте лiворуч,—каже схвильований солдат. Я починаю його ненавидiти: чого вiн труситься? Смерть Хiба глупоï ночi не однаково маю вмерти, коли доведеться, я? Моï мислi горять, а тупий бiль закипiв уже люттю. — Його ж iм'я,— починаю iронiзувати я,— iсторики польськi можуть зарахувати пiд загального назвою безiменних тисячних героïв... Хай радiє сьогоднiшня нiч, коли десь по костьолах його землi буде проспiвано вiчну пам'ять, коли... Андрiю!.. Я кинувся, оглянувся назад: так, це ж був голос моєï матерi, але в мене перед очима бiгають переляканi та суворi очi вiйськових, а десь далеко за лунами, по том бiк Днiпра, ясно горять лiси. З фронту летять назустрiч замиленi конi, офiцерам передають коротку, тривожну, мов журавлине кру перед бурею, звiстку: — Має наступати Котовський... — Котовський?..— повторює чомусь мiй солдат це iм'я. Ми зупиняємося; сотню розбивають на вiддiли, з п'ятидесяти душ, та ведуть у долину, звiдки сторожко долiтають глухi накази. Моя стiйка з набоями — це мiсце польового штабу; шумлять телефони, хтось нервово повiдомляє, що на праве крило густо наступає пiхота, а в резервi —кавалерiя... Пiхотi дають наказ приготуватись до зустрiчi. — Така погана позицiя,—з тихим незадоволенням кидає на землю хтось iз авторитетних цi слова, що летять, здається менi, разом iз дикими качками на той бiк, до Зеленогаïвки, де чути бадьорий крик, уривки пiсень та глухе рокотання вiтру. — Сволоч наступатиме цю нiч востаннє. Це говорить той самий голос, запитуючи: — Гайдамаки прибули? — Так... — На фронт виïхав граф... На фронт виïхав граф,—шипить хтось нервово у телефонну трубку... Я безнадiйно набиваю рептух пирiю, пiдв'язую коневi до оглоблi. Хай не iрже, хай не хрипить тривожно мiй кiнь! Огнi Зеленогаïвськоï лiкарнi погасли; я не прислухаюсь, ранiше, до рясноï перестрiлки на фронтi: це має бути смерть в iм'я життя, але життя моєï матерi, мислю, догорiло, майбутнє братiв iз сестрами спотикається темноï ночi в безвiсть... Заплющую очi, а хтось засвiчує старечого рукою лампадку перед чорними iконами в нашiй хатi так, як колись засвiчувала мати в зелену недiлю, коли пахло чебрецем та любистком... У мене тихо котяться по виду сльози. — На фронт виïхав граф,—шумить. Не знаю, чи то вiтер, чи телефон. Iржуть конi, а коротка лiтня нiч уже скидає чорну кирею над борами—сьогоднi буде золотий день! Я дивлюся з тупою цiкавiстю на заспанi синьо-бiлi обличчя солдатiв, що нагадують мерцiв, на радiсть ïхню, коли вони вiтають один одного, жартуючи, що бiльшовики побоялись наступати, що ïхня, польська, армiя — непереможна арiя!.. Менi хочеться сказати словами з якоïсь староï сентенцiï: О шляхто польська, скiльки гонору й чванства маєш!.. А моє серце щемить, коли слiдкую, як назустрiч сонцю летить ключ сонних, сполоханих за Днiпром качок, а слiдом за ними,— не вспiв iще нiхто запропонувати вистрiлити,— i диким свистом летить гарматний пострiл та б'є на прицiл позад нас. Пашня, степ, фронт стрепенулися! Телефон, замаскований десь пiд моïм возом, зашипiв словами: Кавалерiя, Котовський, кавалерiя... Я загнуздав переляканого коня та встиг запам'ятати знайомо обличчя солдата, якого пiдвозив увечерi: вiн стояв на колiнах коло кулемета, а очi потопали на сходi, де виплив уже наполовину криваво-огненний диск сонця. — Смерть! — крикнув солдат йому назустрiч, а сам упав головою пiд копець i, не слухаючи команди, стрiляв у розiрванi кiньми тумани. Хрипiв степ, iшла атака, а на землю, скошений кулями, упав крик першоï лави бiльшовицьких полкiв: — Дайош Варшаву!.. — Варшаву-у!..— засвистiли кулi, але я повернув коня, де на возi ще лежали два ящики з набоями, i полетiв слiдом за штабними кавалеристами; вони, загледiвши чорно-малиновий плащ, раптом зупинилися: на позицiï, оточений сержантами, скакав на вороному конi граф... — Пане полковник, навiть трупами не стримаємо наступ,— каже, схиливши голову на буйну гриву коня, знайомий менi голос. — Цо? I граф поскакав на позицiï, а мене з конем знову погнали сержанти до бойовоï лiнiï... — ...Козаки! Ви повиннi не осоромити перед польською армiєю матерi Украïни... Це були останнi слова, що долетiли до мене з долини, до з червоними верхами на шапках шикувалися до бою гайдамацькi куренi, слова, що нагадали менi якусь стару драму мого народу... I я знав добре, що не осоромлять гайдамаки польськоï армiï, а може, навпаки... — Смерть!!! — захрипiв степ єдине слово солдата, коли гарматне ядро прорубало ворота фронту. Закипiла запекла атака... Кiннота обох армiй зустрiлася, i тодi ж кавалерист-бiльшовик, що вилетiв iз туману i став у стременах на польському окопi, прицiлився з револьвера i випустив сiм куль слiдом за вороним конем графа, що летiп у закривавлених удилах... Нi, я таки проскочу сьогоднi до Зеленогаïвки! — стукає моє серце якоюсь звiрячою радiстю, але я вже не певний, чи це моя мисль, чи нi, я тiльки дiстав з воза револьвера i спокiйно кладу його до кишенi. — Ящики з набоями —додолу!.. Хай попробує тепер сержант... Я на хвилину закам'янiв: кавалерист надвоє розколов голову якогось сержанта, його кiнь крутнувся на окопi, мов дзига, i вiн спiткнувся на нiмий кулемет, де сидiв солдат, що вигукнув божевiльно перед боєм слово смерть. — Я—бiдний! Не рубай...—пiдняв вiн праву руку над головою. — Не пан?! Кавалерист дзвiнко вилаявся, але закривавлена смужка сталi в його руцi ударила з розмаху кулеметну цiвку, а польський солдат удруге вигукнув з жахом: — Я — бiдний! — Трудно, братан, руку здержати,— якось не по-вiйськовому сказав кавалерист, хитнувшись на сiдлi, i впав навзнак на землю. З долини, займаючи праве крило польськоï армiï, пiшли в контратаку гайдамацькi куренi; польська пiхота збiгала в долину, мов каламутна вода... Так, бiльшовицькi полки робили останнiй наступ, i тачанки з кулеметами вже забiгали, скригаючи немазаними колесами, в саме серце польськоï армiï! —в зону польового штабу. — Нi, не привезу я лiкаря до матерi... Смерть,— кажу я вголос цi слова, а Зеленогаïвська лiкарня горить у цей час так тихо та ясно. То польська армiя, залишаючи села, палить, щоб ворог не скористався, природну позицiю! Залiзний дах лiкарнi вогненно пiднявся над осокорами, а далi все заглушив гук гармат та крики поранених. Я, забутий у бойовiй гарячцi штабними сержантами, стою коло коня та жду хвилини, коли нарештi польська армiя зрушить iз фронту. Не мусить бути —я знаю —так само, як i те, що краще вмерти, анiж повернутися тепер без коня додому! Я жду. В мене цокотять зуби в такт якомусь божевiльному ритмовi бою, а рука тремтить у кишенi, де я зацiпив, заломивши нiгтi, револьвера, бо менi хочеться стрiляти... Котовський розбив гайдамакiв... Не знаю, хто кому сповiстив цю страшну для польського штабу звiстку, але армiя оголила фронт, залишаючи бiльшовикам кулемети, набоï, навiть гармати. З коня зняли тяжко пораненого графа, прослали шинелю на моєму возi — його рушницю поклали в головах та, доручивши проводити двом кавалеристам, погнати в долину, куди бiгла тепер перелякана армiя не хвилями, а мов та отара овець: вона втратила дисциплiну, не слухала команди, не оглядалася назад... — Варшаву-у-у! —лунали позаду крики бiльшовицькоï кавалерiï, що летiла побiдно, рубаючи по дорозi тих, хто мав житнiй колiр шинелi... Мене не зарубають: я—пiдводчик. А все-таки (я накинув пiд возом гальмо на гвiздок) уся сила моєï енергiï тепер: вискочити на дорогу до Джулаєвого кутка. — Стiй! Польськi солдати багнетами спинили мого коня, а на протести кавалеристiв, що я везу графа, почали лаятися: вони поклали на воза свого пораненого товариша. Я глянув на його обличчя: це був той самий солдат, що так боявся смертi. Той самий, що крикнув: Я — бiдний Ет, один чорт! Солдат, граф —це було менi однаково: я ж був для армiï лише пiдводчик—частка затоптаного кiньми села.. — Скорiше, хлопе! —шипить не своïм голосом кавалерист та б'є нагайкою вподовж спини мого коня. За нами лунко кричить, мов недорiзаний, степ. А голос степу —це голос цього кавалериста: вiн хоче копнути матюками дорогу, хоче лайкою в бога висловити трагедiю своєï армiï! Тодi я забуваю на хвилину про матiр, тодi мiй гнiв та лютi, шарпає смужка вирваного кiнського волосу на спинi, а сам я, мов божевiльний з радостi начальник армiï, що перемогла, дивлюся у вiчi смертi. О, я тепер знаю, що втече до польського обозу лише той, хто не оглянеться аж до самого лiсу назад,— хто кiнний. З мого села десь пiд горою, у вишнях, скрекоче кулемет. Це дякують панам джулаïвцi,—проскакує в мене думка, але кiнь спотикається на копець, вiз пiдскакує, а очi графа з ненавистю та болем дивляться на мене, вiн хоче дати наказ кавалеристам, вiн намагається висмикнута з-пiд себе поранену руку, дає зрозумiти, що треба спинити коня. Тодi я гукаю на все горло гиття! —менi треба ще заглушити белькотання закривавленого графа... Уже недалеко перехреснi шляхи —накочена дорога до Києва, а глуха, з двома стежками у зеленому споришi,—до мого села. Я вирiшив, що це буде межа, де не повинно справдитися батькiвське слово. Хай хоч сьогоднi я не буду конем, що хтось має вивозити на менi гнiй до свого сухого поля... Хай не смiється дядьки Василь, що я поïхав пiдвозити до Волинi панiв!.. Я спиняю коня... На горi ще йде бiй, але польська армiя бiжить до бору не тiєю дорогою, куди погнати мене кавалеристи —до польського штабу за селом,—вона тiкає пашнею, навпростець прямує до накоченоï дороги, де пiдскакує в голубому диму гарматних пострiлiв. На мiсцi польського штабу лежать—невiдомо, мертвi чи пораненi,—солдати, розламана кухня та солома з сiном, що розтрусили возами селяни. Я зовсiм спинив коня; граф застогнав, плюнувши лайку в обличчя пораненого солдата, що лежав без пам'ятi цiлу дорогу. Один з кавалеристiв вихопився конем за вербу: вони були здивованi, що штаб та Червоний Хрест зникли невiдомо куди. — Що сталося? —кричить, спиняючи коня за два кроки од воза, переляканий кавалерист. — Нiчого!—вiдповiдаю та стрiляю з револьвера поспiль три рази, а вiн звисає в стременах коня та бiжить з ним, мертвий, попустивши до колiн уздечку, в степ. Я хватаю з-пiд голови графа рушницю — вiн дивиться на цю сцену широкими, червоними з лютi очима,—та менi не до графа тепер: з-поза дуплинастих верб, що згорбилися од старостi, вартуючи село, скаче на пострiли кавалерист — у мене трусяться руки, я не знаю, чи є хоч одна куля в рушницi графа, але затвор подає в цiвку — стрiляю тодi просто в малинову стрiчку, що вплетено в гриву цього викоханого коня, бо кавалерист прилiг, тримаючи в руцi револьвера, до кiнськоï шиï. Я на цей раз не влучив; тiльки кавалерист, пiймавши на вiтрi переможний крик бiльшовицькоï кавалерiï, повернув коня до бору: лопнули за мною дна пострiли з револьвера, i вiвса заткати вершника у зелену далечiнь степу. Я кричу, нахваляюся, слiдом за ним; п'яний тепер якоюсь великою радiстю перемоги, я ще хочу вистрiлити з рушницi, а затвор не подає куль: це була остання. Шарпаю вiжками коня, в правiй руцi — револьвер, а на возi — граф та просто солдат-поляк, я жену селом коня так, що навiть своï ж не пiзнають мене з обличчя, а лише по коневi здогадуються. — Куди це ти, Максимовичу, добро таке возив? Це так жартує, спершись на воротях, де прибито розмальованого дерев'яного хреста, один дядько. — Пани є ще в селi чи немає? — запитую його, не вiдповiдаючи. — Я б i тебе не бачив, коли б це ти не ïхав... Нi, хiба я можу вдержатись — у мене так накипiло за сю нiч,—щоб не послати цього дядька десь аж пiд небесну канцелярiю?.. — Немає?! — А я що тобi: польський генерал? Я махнув рукою —безнадiйно допитуватися,— а лайка, коли там випливло слово мати, завмерла на губах. Я рушив вiльною ходою додому. Хоч би тобi душа з нашого кутка,— гадав я. Ворота скрiзь позачиняно, а все село пiд гору вибiгає та за боєм слiдкує... Виглядають iз-за ворiт, запитуючи, лише тi, в кого погнали в пiдводи чи батька, чи сина; дiтвора вискакує аж за ворота, на вулицю, хоче зазирнути в обличчя поранених, а хтось iз старших серед дiтей аж у долонi ляскає: — Ой рушниця ж! От одрiза можна зробить, ге? Я сховав до кишенi револьвера. Такий менi сум —я боюся думати про матiр, менi скоро скажуть. — Скорiше ïдь! —гукає iз свого двору дядько Василь; я аж зрадiв —це далекий наш родич: коли що трапилося дома, тут буде вiдомо. Але я не розумiю його хвилювання. Вiн одчинив ворота, коня за повiд, а сам на дорогу вдивляється. — Нi, як таки так ïхать? —починає картата вiн мене.— Це й слiд панський не захолонув —усе село перевернули —давай пiдводи пану! А ти десь вирвався, ти... О, то це пани —живi? — запитав вiн, аж зблiд, коли вкотив до клунi воза та почав здiймати колеса... Я розплакався; iз сiней дядьковоï хати вибiг iз набряклими вiд слiз очима брат Петро; я не питав його. — Мати вночi вмерли, а за тобою все плакали-плакали — не говорять, а тiльки плачуть. Ми ïм кажемо: Вiн приïде з доктором, а вони ковтнули води з ложечки—захлинулися.. — Чого ти лаєшся? Лежи каменем з доброï честi! —каже переляканим голосом дядько Василь до графа; я на крик пiдходжу до воза—у мене тепер нi жалю, анi серця—лише тупий бiль. У клунi напiвтемно, а зайчики вiд сонця, що проскакують через шалiвку на тiк, слiплять графовi очi... Граф. Польща озолотить тебе ЗI мене, чуєш? Я—граф Яромiрський, начальник другоï познанськоï дивiзiï, розумiєш? Хто ти? Маєш допомогти менi... Дядько Василь. Чи не гадова душа! Цабе яке вискiпалося; мулько, мабуть, лежати на возi?! Я засмiявся... Менi вподобалася така вiдповiдь, але я згадав за коня. — Веди його в левади, хай трохи промнеться,— сказав Петровi, передавши вуздечку. В клунi тепер нас тiльки троє: я з дядьком та граф. Солдат, коли його перевернув обличчям до сонця дядько Василь, уже, видно, давно задубiв; губи цiльно зiмкненi, а пристаркуватий з великим шрамом на бородi вид такий був збитий за життя, що я мимоволi згадав його слова: Я — бiдний. — За мою смерть... Пам'ятай, польська армiя розiб'є бiльшовикiв... I не тiльки ти,—це граф до мене,— а все село спалимо до цурки... Дай менi води,—командує по-вiйськовому граф дядьковi Василевi. — Ой зараза ж! —це дядько Василь. Я запитую графа польською мовою: — Пан полковник не помиляється? — Менi тепер просто хочеться побалакати—доля його лежала в моïй кишенi, але дядько Василь нервується: Скорiше, чого там панькаєшся,— кажуть за нього тремтячi руки, коли вiн почув iз вуст пораненого кару вогнем... — Селом побiгли бiльшовики! —пошепки, причинивши хвiртку, передає дядина чи дочка Василева. — Не вештайсь по двору, в хатi сиди! —кричить до неï дядько. ...Я згадую вигорiлий Джулаïв куток, я уявляю до найменших дрiбниць, як захлинулися водою перед смертю мати, тодi знову виймаю з кишенi револьвера: граф скавулить, мов пес на пожежi. — Бiльше не доведеться палити, пане полковник! Я повертаю барабан револьвера, а дядько Василь махає рукою: — Не стрiляй, вiн уже й так готовий... Сам дiйшов. Фу, смердота яка! В клунi темно. А селом (уже стихли пострiли) стугонить пiд копитами земля, скригають намазанi тачанки, а сiрi, в зелених штанях до обмоток, червоноармiйцi заскакують у двiр пити воду... — Я приберу його до вечора,— каже до мене дядько Василь, замикаючи клуню, а сам по-хазяйському виносить надвiр вiдро води, ставляє його посеред двору, як на весiллi. — Стомилися, товаришi? —хитро протираючи вуса, запитує вiн якогось червоноармiйця.— Вода в нас хороша, кринична... Хлiба труднiше достать, а вода, слава богу, є! Не вiрите в бога? Не годиться так... Падають дядьковi слова за мною; вiдповiдi червоноармiйцiв я вже не чую, бо поспiшаю левадами додому. Тихо заходять сьогоднi до нашого двору люди, майстри тешуть пiд повiткою дубового хреста; а батько стоïть без картуза серед двору — руки спустив додолу; в його чубi заплуталося сiно, вiтер хоче висмикнути, а сiнина метляється, аж до густоï брови дiстає, але батько не хоче помогти вiтровi — не пiдiймаються руки. — Врубайте, тату, полотна матерi на труну, баба кажуть... Це моя сестра — наш пастух тепер i хазяйка; вона цiєï ночi посмутнiла й постарiла. — Не лiнувалась за свiй короткий вiк — можна i врубати,— каже батько, втерши рукавом сльози, до людей. Ми коло порога зустрiчаємося, а вiн: — Щастя твоє,— до мене, глянувши на синю, пухлу смугу, що залишилася на моєму обличчi, як спомин про графа,— щастя, що тiльки вирвано шматок м'яса, а сам хоч цiлий зостався. Щастя...—якась гiрка усмiшка на обличчi.— Затни березiвкою. Батько хотiв ще щось промовити, та в хатi, коди почули, що я прийшов, заголосили жiнки —материнi сестри, а найменший мiй брат сидiв на тому ж самому мiсцi, коло вiкна, як i вчора, коли я виïздив по доктора. Вiн уже виплакав своï сльози — схлипував; одна тiльки сестра примовляла з тiтками, голосячи: — Ой матiнко-вутiнко, де ж нам зустрiчати-виглядати? ...Я цiлую в останнiй раз мертвi руки матерi, а коли стихає в хатi голосiння, до мене — не знаю — настирливо (я жахався цiєï думки) пiдкрадається одне запитання: чому моя мати так зцiпила щiльно губи, як i мертвий солдат? — Смерть.. Не хвилюйся сину,— вговоряє мене якийсь старечий голос. З моïх очей капають нестримно сльози на лице матерi, а сам я глухо ридаю... Смерть! — чую я знову нелюдський крик солдата перед боєм. — От забули ви, дiти, хоч раз десь iзнятися з матiр'ю, щоб пам'ять була,— той самий голос староï. Я виходжу э хати; принесли полотно на труну матерi... Перелажу до городчика; менi не хочеться зустрiчати людей, а в городчику — холодна м'ята та любисток, ще й гвоздики — повнi квiти, що ïх так любила моя мати; я рву, але божевiльне запитання вдруге пiдкрадається до мене: чому моя мати зцiпила губи, як i мертвий солдат? — Киш-ш! —кидаю грудку землi на курку, що кублиться пiд кущем аҐрусу; вона пiдлiтає, а i нею легшi, моï божевiльне запитання. I знову хрипить степ, кiннота йде в атаку, а солдат, що став тепер пiвнем, стоïть на купi гною коло повiтки та кричить несамовито. — Смер-р-рть!!. Я йду... — Ну, розписуйте хреста,— каже менi спокiйним голосом майстер, наш сусiд. — Зараз. ...До мене прийшов спокiй. Батько стоïть без картуза серед двору: гранчаста, загорiла шия, а сiнину з чуба вiтер висмикнув. Я беру крейду до рук i не знаю, що ж саме написати на хрестi про смерть моєï матерi. Майстер пiдказує менi: — А ви, Максимовичу, просто, без латини: Оксана Андрiïвна Романюк... — Нi, не можна: мати. Але в мене справдi не знайшлося слова, яким можна було 6 на хрестi матерi змалювати ïï страждання.
Мати


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация