На золотих богIв



Категории Григорiй Косинка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1920р.

Оригинал Уже третiй день, як ревуть гарматнi боï над околицями Медвина; гукає-смiється ворожа артилерiя, — а за кожним ïï гуком пiднiмаються до неба криваво-червонi стежки полум'я з селянських осель... Горить село. А недалеко, на Гордiєнкових горбах, кипить жорстокий бiй: старе й мале вийшло з села назустрiч непроханому ворогу... Б'ється червона селянська воля, умирає на своïх осьмушках та обнiжках, але боронить тiлами, кров'ю своï оселi од армiï золотих богiв. Клекотить бiй, гарячий, червоною крiвцею вмитий... - А нашi?! Глянь, Параско, Чубатенко: За мною, вперед! - Та-та-та!.. — залопотiв крилами смертi кулемет, а з рову: - Ура, слав-а-а! - Хлопцi, рiж i бий! - Дай кулемета! Сенька! I летить... Чуб, як грива на вороному конi, розчiсується на льоту вiтром, в очах гартується залiзо з кров'ю i — смага з пiни на губах припала пилом, чорнiє... Летить сонячною курявою Сенька-кулеметник i строчить умiлою рукою по ворожих лавах... А бiй кипить... Ось уже пiшли до бою з вилами, сокирами, а ворог — стiною-муром налягає, щоб розбить селянськi ряди... - Чорна короговка майнула на Козацькому шляху... - З батареï б'ють!.. - З вилками, на шлях! Сiра курява пронизалась свистом куль, упала чорним шаром на обличчя людськi... - Прикладом гада! Затремтiла пiд сонцем стеблом зомлiла гречка — похитнулась назад: Ай! Креше полум'я, iскриться, i в диму, як чорнi примари, мрiють над селом тополi, попелом припалi, жовта, язиката змiя блискавкою прорiзала дим i... - Цю-у-уй — цюв-уй... — спiвають кулi, i рветься пил горбами. - Юшковцi одходять i... куль немає... i... Страшно, рiшуче гукнув тодi до селян Чубатенко: - За погорiлi нашi хати, за кров братiв i волю нашу — вперед!.. Якась невiдома сила ревнула по-звiриному з грудей селянських, пiдняла степом помсту i — пiшли: окропили бiлу гречку з медами гарячою кров'ю, поцiлували востаннє горби i... Сонце здивоване стало: похитнулись вороги! - Слава, слава! — покотилась луна ярками та долинами. - Чубатенка нема... I тiнь хрестом лягла на гречцi... - Цю-у-уй — цюв-уй... — спiвають кулi, i рветься пил горбами... - Гей, хлопцi, пшеницею до шляху: ворог нас обходить! I побiгли бойовики до шляху. А за ними Сенька-кулеметник: вискочив на шпиль, стрiчку нову в кулемет заклав, а тодi... - Ой хто ж оце так здорово вцiляє?.. Упав коло кулемета. Червона кров Сеньки полилась на потолочену пшеницю i, гаряча-гаряча, збiгала стеблом на суху землю... Заплакали села... Уже не чути, як гукає гармата: далеко-далеко одступило вiйсько золотих богiв, i на мiсцi гарячих боïв селянськоï волi лишилась чорна руïна, полита сльозами, як дощем... I тодi: озолотило сонце похмурi хмари на заходi i втопило червону багряницю, як той сум, у ставу та й прослало над пожарищем... Дивiться... Чорна, обсмалена соха в клунi розп'ялась над кроквами, як мати над дiтьми, а коло погреба, он там, де танцюють золотi стрiлки сонця, хтось заломив руки i з мукою тихо-тихо чи до неба, чи до себе: - В ногах лазила, цiлувала руки, чоботи... Батьки рiднi, не палiть... осiнь iде... ви ж — люди, так — нi-i... Цiлi улицi викошено огнем-косою. Чорнi поваленi хати, щербатi повiтки i все вiками дбане добро, а в попелi тлiє горе матерi... - На Гордiєнкових горбах... сини в бою за волю лягли! Хто зрозумiє ïх вiчне горе-журбу, хто загляне в ïх зотлiлi душi?.. Тiльки вiтер рве присмажений пiсок з попелом i кидає на стару драну свиту, кидає, прислухається. У старiй дранiй свитi стала серед двору мати Сеньки-кулеметника: - Згорiла. Троє малих дiтей, як мишенят... I старшого вбито... - Стоïть пшениця потолочена, серпа просить, а вони кров'ю поливають... Ой у полi жито копитами збито... - Хи-хи! - Дочко, Парасю, бачиш — пiд обнiжком Сенька з кулеметом? - О, зараз з нами, тiльки вночi, як голуб коло клунi пролетить:мамо, мамо! ...Копитами збито жито... - Почорнiв, як головешка. А такий хороший, молодий... Це ти, Параско, моя невiстка? - Пшеницю будем жать, як золото, снопи класти, бо горобцi п'ють. Як золото, снопи класти... Через лiсу слухала сива тiнь дiда Андрiя, слухала — плакала: - Стерялась, бiдна, з журби... Як чайка б'ється грудьми... О, знов: Ой не зорi з неба: горе! Обхопила руками обгорiлий стовп у воротях i страшно, нелюдським голосом, заспiвала коло дiтей: Ой голуб ти сивенький, Ой скажи-скажи ти менi, Де мiй син молоденький?.. I замовкла, занiмiла. Легко повiяв вiтер, далi притих, послухав горе-журбу матерi i, здавалось, сам заплакав над потолоченою кiньми пшеницею...
На золотих богIв