<< Главная страница

ПолIтика



Категории Григорiй Косинка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/
1926р.

Оригинал — Три годи не пив з багачами за одним столом, три годи з родом не гуляв, як на ножах був, а сьогоднi, виходить, поïду колядувати?.. Не годиться наче так, та поïду на злiсть, побачу, яку то полiтику менi шуряки мудрi з тестем заспiвають?.. Швачка стояв коло столу, як той дружко на весiллi: шапка заломлена набакир, на вусах краплини води, а широка долоня руки лягла на стiл так сильно, що захиталося свiтло каганця в хатi. Жiнка щебетала, радiла: — Хiба ти проп'єш своє старостування? — обережно засмiялась вона, розстеляючи на столi свою дiвоцьку тернову хустку.— Не вiк же гризтися з людьми да комнезамiв своïх захищати... — виводила вона далi, кiнець тiй хустцi розгладжуючи, а на Швачку пильно вдивлялася, думала: Хоч би не розсердився!.. Та Мусiй Швачка смiявся: — О, знов за батькову землю жаль пiдсокирюється! Пропало вже навiки, Мар'яно, шiсть десятин; взяли ту землю моï комнезамщики як зубами! А зате нiхто не гавкне, нiхто, що Мусiй Швачка неправильну полiтику робить... Ну, скажи менi, хто докаже неправильну полiтику?! Слово полiтика вразило Мар'яну: це так дражнили на селi ïï чоловiка, що лiпив iнодi оте слово туди, де й не слiд було... Вона махнула рукою: — Служив ïм, служив, а дяка? Ворогiв нажив пiв-села — оце така заслуга; не бiйся, як здихала я з дiтьми, коли ти тiкав з комуною, батько, спасибi ïм, за рядно аж три пуди жита дали... — Ого, — засмiявся Мусiй, — да такоï ласки, западеться вона, в цигана можна доскочити, не то в рiдного батька! Правда, дочко? — запитав вiн жартома на полу свою Степанидку, дочку найстаршу. — Правда, — одказала та батьковi, на матiр глянувши. — Правда, — пiдхопила Мар'яна, — що ти зарiчана дуже. — В батька вдалася! — рубнув Швачка, а Степанидка на це засоромилася — замовкла. Хотiла ще Мар'яна сказати чоловiковi про те, що всi багачi на селi лають тiльки тих, кому вiн землю понарiзував, а, мовляв, його, Мусiя Полiтику, що збувся десь на перекопських дротах двох пальцiв, а коли не пошанується — голови одбiжить, та не сказала: так хотiлося поïхати ïй до роду! — Ти вже хоч там, у батька, перед зятями, про свою полiтику не згадуй, а то ще наб'ють з доброго дива, — застерегла вона чоловiка, а сама, схвильована, ждала, що вiн скаже на це. Тодi Мусiй простяг на свiтло каганця свою лiву руку, де випиналися двi маленькi кукси з пальцiв, i сказав не на жарт тверде слово: — Хай не забувають, що Полiтика одбiг пiд Перекопом два пальцi з лiвоï руки, зате права цiла, а за стрiльбу сам цар Микола медалю видав!.. Такi якiсь думки чуднi верзуться, — подумала. — Чого це ти зашилилася, мовчиш? — запитав Мусiй жiнку, стьобнувши рiзко батогом коня. Опленчаки-сани заточилися пiд якусь лiсу, кiнь пiдкинув ïх — висмикнув пiд горбик: далi дорога прослалася рiвна, засiяна синiми смугами од мiсяця, мов хто полотна прослав бiлити. Снiг пiд саньми рипить, а з-пiд копитiв коня, здається Мар'янi, вилiтають ухналi — дивнi такi — срiбнi, синi, золотi... Добре йде пiд гору кiнь Мусiя Швачки! — Це я згадала, — каже Мар'яна, нахиляючись до чоловiка, — Андрiяна: вони ж тепер з батьком свати; вiн, мабуть, теж приïде колядувати?.. — Вона запитала про Андрiяна з якимось невiдомим ïй острахом. — Да, це — свати, аби чорт ïх ухватив! — жартома одказав Мусiй, i ïхали якусь часину мовчки. — Це вже Степанидка заснула, — мовив нарештi аж за селом Швачка. Додав: — Ех, ïду оце на страменiє: ну, скажи, яка там менi гульня буде, коли кругом сичатимуть, мов гади: Комуна родається, старцi очi вгору пiдводять... I Швачка не витримав — вилаявся гидкою лайкою. Далi вдарив з лютi коня, той рвонув копитами замета й помчав сани з усiєï сили. Мар'яна мовчала. Уже в'ïздили на панськi землi, де стояли ще не скiнченi новi хати, занесенi великими валами снiгу; одна з них, щасливiша, накинула на себе якусь дранку з гречаноï соломи, у вiкнi — синє свiтло чи каганця, чи лампадки блимає, гасне; а друга хата, через дорогу, виставила голi причiлки i зяяла чорними ямами невставлених вiкон. Кiнь, добiгаючи до цiєï хати, раптом спiткнувся i злякано захрiп. Швачка смикнув його назад — зупинив. Мар'яна цокала з переляку зубами, Мусiй обережно, тихо якось, витяг з кишенi револьвера, але скрiзь — мертва тиша. Свiтло в хатi раптом спалахнуло — раз, другий i за третiм — погасло; кiнь же стояв на мiсцi та грiб копитом снiг... Швачка пробiг трохи наперед i, нахилившись над якоюсь чорною плямою, раптом голосно загукав: — Кiт замерзає! От бiдний, не попав до хати, а тепер колядує!.. Вiн пiдняв на руки холодного, ще живого, переляканого кота, що дряпнув його за руку, i принiс до саней: Мар'яна, схвильована з такоï зустрiчi, пошепки казала: — Кинь його к чорту отуди в снiг — це хтось нарошне кинув. На зло... — От дурна! — засмiявся Швачка: — Чого ж йому, товаришку, пропадать?.. Вiн положив кота собi на колiна, прикрив його i, ховаючи до кишенi револьвера, сказав жiнцi: — Подарую Андрiяну за бика... Уяви: не забув ще й досi розкуркулювання!.. Н-но! — гукнув Швачка i смикнув вiжками коня. До хутора лишалося ще двi версти. Рiздвяна нiч, кована зорями, стояла в степу пишна й красна. Кiнь, коли повернув Швачка на шлях до хутора, де свiтилися у вiкнах яснi, веселi огнi, бадьоро пiшов риссю, сани зарипiли полозками по чиємусь свiжому слiду, i тiльки вiтер шумiв назустрiч... Швачка пiд'ïздив з Мар'яною до тестя. Уже вималювалися темно-синiми силуетами на заметах снiгу двi скирти соломи; заснiженi тополi стояли, мов якась казкова сторожа, а сад при дорозi зацвiв, мов бузок, iнеєм... — Колядують, — сказав Швачка, спиняючи бистру ходу коня. Його голос — рiзкий на морозi — наче пiдкинув на санях Мар'яну; вона цiлу дорогу тiльки й думала про зустрiч з багатим родом, боялася за чоловiка — такий вiн якийсь у неïод серця — слова не зважить, i запальний... — Мусiю, я тебе молю, — вимовила вона, коли пiд'ïздили до двору батькового, — не сварися з ними за свою полiтику, хай на людях, а тут... — Чого ти боïшся? — образливо одказав ïй Швачка. — Чи я маленький, чи не знаю, де сказати, а де змовчати?! — До чого як ти вже злишся? — лагiдно промовила Мар'яна, i на ïï очах забринiли сльози; а одна сльозина, наче мороз ïï викотив з окна, тихо впала на колiна чоловiковi. — Викинь того чорта! — i вона вхопила рукою за шерсть кота, що той давно задубiв уже од морозу на Мусiєвих колiнах, i вiн його мовчки струснув з нiг на синiй снiг. — А благословiть колядувать?.. — гукнула Мар'яна до високоï чоловiчоï постатi, що вийшла з хати. Хтось хрипло поблагословив, одчинив ворота i, коли сани Мусiя Швачки зупинилися пiд скиртами соломи, мовив: — От мороз, Мусiю Степановичу, аж пече! Колядникам не повезло сей год... Правда, Совєцька вдасть коляди не признає!.. Мусiй мовчки розпрягав коня, накривав його старою шинелею; а Мар'яну на порозi зустрiчала мати: — Загордувала, дочко, наче десь за морями живеш... А тут весь рiд з'ïхався: колядують. Мар'яна заплакала i, спам'ятавшись, витерла сльози — обличчя в молодицi з морозу мiнилося червоними яблуками на щоках, тонкi губи були мiцностуленi, i лянтар намиста звисав на повногрудих персах. Вона пiджидала в сiнях Мусiя: нiяково без чоловiка самiй заходити в хату. Ой гула-гула ;крутая гора... Святий вечiр, добрий вечiр... У хатi колядували; ще тверезi були, i голоси жiночi гули соромливо — нiхто не спiвав на всю гортань. Отак на однiй нотi загула пiсня-колядка про круту гору, засiяну шовковою травою, i, коли переступили хатнiй порiг Швачки, завмерла. — Оце добре, — сказав iз-за столу Андрiян, що сидiв був поруч з Мар'яниним батьком: — Це добре... Мусiй Степанович навчить вас по-совєцькому колядувать!.. I вiн, хитро усмiхнувшись, моргнув до жiнок, що колядку заспiвували, та гостi повернули голови до дверей, жiнки втупили очi на Мар'яну, а чоловiки суворо вiталися з Мусiєм. — Дав господь празник — усiм празник, — приказувала Мар'янi мати, нiби виправдувала ïï перед родом, а Мусiя зятем дорогим величала, аби сварки якоï не було, i змiтала полою керсетки мiсце на лавi — запрошувала дочку та зятя до столу сiдати. На столах стояла у великих мальованих тарiлках страва: два ковбики в мисках лежали ще не початi, а самогон, заправлений цитринами, аж сизо-жовтий — такий мутний, займав на столах найпочеснiшi мiсця. Гостей була повна хата; чотири зятi з жiнками, сестрами Мар'яниними, сидiли вже за столами; Андрiян Кушнiр — сват батькiв — сидiв поруч свого сина i займав мiсце на покутi — почесне мiсце, бо, правду сказати, Кушнiр з усiх гостей найбiльший багатир тут був; куми та рiдня близька й далека мали мiсце за Мусiєвим столом i здивованi були, що такий запеклий уже комунiст, як Швачка, а приïхав до тестя колядувати! — Дай же, боже, i пшеницi щоб родили, i дiти красно на миру ходили! — примовила мати до Мар'яни чарку. Мар'яна випила, а мати налила другу чарку Швачцi, казала: — Хоч за тебе, сину, ребро менi переломили, та кров моя за тобою, i в роду, виходить, всi ми рiвнi... Вона обвела очима гостей — всi мовчали, Кушнiр усмiхнувся у вуса чорного, а коли Швачка випив з тещею по чарцi та ще стара хлюпнула недопитий самогон пiд стелю, загукав: —Е, так не годиться! Теща зятя коськає, а ми в порожнi чарки заглядаємо! Тодi всi якось веселiше загомонiли, чарки задзвонили, а студентка, дочка найстаршоï сестри Мар'яниноï, пишно до столу Швачки пiдiйшла, привiталася. — Мене з вишу за куркулiвство викинули—iдiотизм якийсь! Дев'ять рокiв на гiмназiю витратила, i прошу — дочка куркуля! — Виходь замiж за комунiста — не викинуть! — гукнув здалека Кушнiр. — Хай вийде, чи з лахмiттям з хати не викурю, — гордо мовив кремезний, припухлий на обличчi батько студентки. Швачка, допивши для смiливостi третю чарку, не втерпiв: — Просте дуже дiло, небого: така бiльшовицька полiтика — вчилися колись багатi, хай ще бiднi розуму доскочать! — Пхи, яка ж тут полiтика?.. Кушнiр. Правильно, Галино Дмитровна! Адiйотизм, а не полiтика!.. I всi на слова Кушнiровi засмiялися; Швачка хотiв був пiдвестися з-за столу, хотiв покинути таке гостювання, але його заспокоювала Мар'яна, переконувала, що не слiд на смiх та поговiр з гостей виïздити. ...Ой що ж бо то та за ворон... затягла якимсь тонким сопрано молода жiнка, а дальшi слова пiснi проказав Кушнiр, тiльки не спiвали цю пiсню, бо — святий вечiр — не годиться такi пiснi спiвати. Всi, на диво, припрошували студентку, щоб заспiвала украïнськоï. Дiвчина смiялася, а стара Кушнiриха, вирiвнявшись за столом, з гордiстю промовила: — Заспiвай менi тiєï Украïни, хай хоч сина згадаю, що комуна за Петлюру вбила... Студентка почервонiла, очi долу спустила, косо глянувши за стiл, де мовчки, насуплений, сидiв Швачка, i не спiвала. — Роде мiй дорогий! Свахо! — гукала Мар'янина мати до Кушнiрихи, — Били комуну, й вона била — не згадуймо; а не треба святого вечора бучу якусь здiймати... — Я, свахо, не здiймаю бучi, я прошу онуку вашу, хай менi Украïни заспiває... — I Кушнiриха заплакала. Ïï заспокоювали гостi, син суворо нагримав, i все, здавалося, знову було по-старому. Жiнки заколядували, вихваляючи гостиннiсть господаря з господинею, Христа — дитя малеє — славили, i хата гула радощами за теє дитя. Мар'яна сидiла мов на голках; сестри сухо з нею привiталися, а найменша, що за Кушнiровим сином була, пальцем на ïï хустку показала, наче хотiла сказати:Десь з чужоï комори — виплакана хустка. I так гiрко та боляче було Мар'янi, що ковтнути слину трудно — боялася розплакатися. — ...Да не бiйся ти, дурна, спiвай! — це батько мовив до студентки. Та одкинула своï стриженi кучерявi коси з маленького лоба i, пристукнувши об долiвку тонкоï, панськоï роботи черевиками, гукала до гостей: — А давайте заспiваємоЗастеляйте столи — знаєте? Студенти так люблять на вечiрках цю колядку народну, так захоплюються... — ВониIнтернацiонал теж, як бугаï, ревуть! — вимовив зо зла Кушнiр i сказав сватовi, Мар'яниному батьковi: — Чув цих студентiв у поïздi, як на святки ïхали, — полiвка, свату, а не люди! Пишеться — студент, а вимовляється — старець. — А правда, Мусiю Степановичу, що комуна вже торговлю дозволяє? — Дозволяє, — незадоволено вiдповiв той. — Уже закон, — казав далi голосно Кушнiр, — є такий, що не iмєєш права собственность трогать — о! Всiх зацiкавила новина, що ïï сказав Кушнiр, i нiхто з гостей навiть не думав спiвати; студентка вже розкрила була рота, де бiлiли гарнi, мов розлузанi горiхи, зуби, i так застигла, а спам'ятавшись, лизнула губи й сiла коло Швачки. — Менi дядя посвiдку незаможницьку дасть, правда? — поспитала вона Мусiя. — А дядя в тюрму пiде, по-твоєму? — вiдповiв не в тон Швачка, Студентка пхекнула. — От, Мусiю Степановичу, четвертий, — казав через стiл до Швачки Кушнiр, — год пройшов, як ви комунi бика, спасибi вам, взяли в мене, а я не забув. Умру — не забуду: грабiж... — Я вам кота хотiв сьогоднi подарувати за того бика, та здох дорогою! Гарний кiт був... — Ти ще молодий так менi одказувать... — А як же треба одказувать? Пiдлизуватися, правда? Сварка от-от мала закипiти; Швачка сидiв блiдий, його лiва рука, з куксами на пальцях, тремтiла, очi бродили стуманiлi по кутках хати. Мар'яни вже не було коло його — ïй чимось докоряла менша сестра, Кушнiрiвна. Швачка встав, похитуючись, з-за столу i тихо вийшов надвiр. Була глупа нiч. Зорi надулися — такi повнi-повнi, а мiсяць червоним пiвколом — на вiтер — обведений, i все дворище аж ген-ген далеко на полях заюжилося снiгом...Дме на завiрюху, — подумав мляво Швачка i пiдiйшов до стайнi. У його коня впала додолу шанька з вiвсом, вiн довго шукав по-темному i, коли знайшов ïï пiдбиту ногами пiд ясла, пожурив коня: — От дурило ти! Голодний тепер?.. Кiнь заiржав, стукнувши копитами об помiст. — На, на, — приказував Швачка, надiваючи шаньку коню на голову. — Попоïси трохи, та рушимо додому, хай не сичать, гади! Полiтика, брат, наша ïм не наравиться! Зрадiли як: торговлю дозволено, а Кушнiр уже й лапи простяг — землi хочеться... На груди б тобi землi насипать, зараза! Кiнь хрумкав овес, десь хропла в теплому сажку свиня. Швачка постояв та послухав: смачно спить! Пiшов назад до хати; голова йому похитувалася — був напiдпитку, а рiдко пив горiлку. Коло сiнешних дверей згадав чомусь Швачка за студентку — засмiявся i вдруге за сьогоднi вилаявся гидкою лайкою: — Сволоч!..Дайте, дядю, незаможницьку посвiдку... Наче я торгую незаможницькими посвiдками!.. ... Хата спiвала. Колядки змiшувалися з пiснями про той славний рiд багатий, про бочки виновiï, про воли круторогi — сп'янив самогон пiсню, i вона зухвало дзвенiла в шибки...Радуйся, Швачко, — думав Мусiй, — радiй: святий вечiр! Хтось на селi тiльки борщ салом затовк сьогоднi, а не ковбики, наверганi горою! А Кушнiр, як та мiдянка-гадюка, язиком крутить... Вiн розстебнув Ґудзика на синiй сорочцi, з-пiд якоï виглянула вишита червоно-жовтою заполоччю манишка бiлоï, i твердо, з рiшучiстю на обличчi, зайшов до хати. — Не хоче пiдгинати хвоста, собака, та доводиться пiдгинати, — впали через порiг, назустрiч Швачцi, чиïсь слова, i всi гостi засмiялися. — Не та полiтика тепер... — Голий був, голий зостався... — Не займай ти, сину. Кушнiрiв, — пiдбiгла й казала Швачцi теща. — Нехай злiсть за водою спливе, а не треба сварки, не треба... — Я нiкого не займаю, мамо, — одказував голосно, щоб усi чули, Швачка.—Я бiдний, та вiн дiтей моïх не годує! Хай же... Швачка люто метнув очима на Кушнiра. — Я не годую, — гукнув Кушнiр, — дак люди, брат, годують! — А хто ж буряки Мар'янi повеснi давав? — мовив, задоволене одкинувшись на лавi, батько студентки. Святий вечiр, добрий вечiр... — щирими голосами заспiвували жiнки. Кушнiр махнув рукою, i пiсня стихла, мов роти хто замкнув. Мар'яна вибiгла насеред хати, сльози капали на долiвку, казала: — Я, Дмитре, за тi буряки очi своï портила, як твоïй дочцi (вона показала рукою на студентку) сорочку вкраïнську вишивала, а ти мене перед родом соромиш. За що дяка така?! — Грошi, тiтко, брали, треба одробляти... — вимовила серед нiмоï тишi студентка. — Брешеш, батькова дочко, за буряки сорочку тобi шила, а не за грошi, — мати твоя не схотiла грошей у мене брати... Правду кажу?! — Яка тут правда?.. — Всi знизували плечима, тихо смiялися. Швачка стояв коло одвiрка хатнiх дверей, поруч з тещею, i блiдий був, аж синiй, — одна тiльки рука, лiва, тремтiла, бо контужений був Швачка. А Кушнiр пiдвiвся за столом, казав: — Ти, як той Iрод-цар, людей убивав десь; жiнку з дiтьми тестю на кормьожку залишив, а сам повiявся комуну спасать!.. — Ну, далi — говори все! — глухо сказав Швачка. — Все? А хто, як не ти, коли приïхав з-пiд Врангеля, землю почав на селi дiлить? Не ти в тестя шiсть десятин заграбив та роздав чортам на бабайки?! — Я. — Ага, подякуйте йому, поклонiться... Очi в Кушнiра налилися кров'ю. Нiж у його руцi стукав в такт промовi об миску, i всi гостi сидiли мовчазнi й похмурi... — Свате, кому це потрiбно? — спромоглася вимовити коло Швачки теща, та ïï голос дерзко обiрвав Кушнiрiв син. — Не ваше дiло, мамо, пiдкрутiть собi та сядьте... Всi раптом за столом заворушилися, хтось гукнув:Що ви робите?! Швачка шарпонув правою рукою до кишенi, а Кушнiрiв син, що стояв був пiд великим, висячим каганцем, погасив свiтло. По хатi пролунав дикий, божевiльний крик з вуст Мар'яни. — Батьки рiднi, не сиротiть мене, не вбивайте... Та слова ïï заглушила розбита об одвiрок пляшка, пострiл десь в сiнях i хрипке, мов недорiзаного бика, булькотання... — Вiн, паршивець, стрiляє! — лунав у темрявi голос старого Кушнiра, i всi жiнки посхилялися за столами. Одна студентка кричала: — На землю падайте, на землю!.. — Та пострiлiв бiльше не було. ...Швачка лежав у сiнях, навзнак, нiж кабанницький, з великою червоною колодочкою, стримiв йому межи плечима — вiн ще харчав i довго стуляв пальцi правоï руки. Перелякана, метушлива тиша. Хтось засвiтив сiрника. Мар'яна лежала непритомна; хустка ïй тернова закрила очi, а тiло билося об долiвку — ридала, i сорочка з мережкою в подiлках закотилася аж до страмного тiла. Кушнiр злякано глянув на Мар'яну, бiгав очима й шептав: — Нiчого. П'яна, сумєстна драка — все. Так нужно говорить.
ПолIтика


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация