<< Главная страница

Серце



Категории Григорiй Косинка ()Ў ./ 13 Клас (hid)Ў ../../SCHOOL/13class/

Оригинал Трохименко примружив очi: над головою йому, над золотим колосом подiльськоï пшеницi високо стояло сонце. Димнi хмарини, схожi на бабине лiто, заткали були на сонце на одну лише мить... Гарячий серпневий день приском пломенiв над рiкою Збруч; червона шелюга, верболiз i верби молодi заступили перед сонцем цю рiку давню нiби навмисне, щоб не висохла —така вона мiлка влiтку — прославлена Збруч-рiка! I рiка лiниво, журно якось плющить рудою осугою аж до Днiстра... Вона плющить отак споконвiку на землi украïнськiй, як тавро те — Збруч-рiка! Кому не служив у минувшинi Збруч?.. ...Трохименко звiв своï очi до сонця знiчев'я: зацiкавився, чого воно раптом потьмарилося? Нi, все нiби гаразд: сонце свiтить, як i свiтило, Збруч, де замаскований лежить на березi Трохименко, так само плющить помiж стернями, як i плющив, а бiльше—жодних змiн на дiльницi вартового червоноармiйця. Сонний, тихий украïнсько-польський кордон!.. Трохименковi навiть лежати нудно, така навкруги тиша. Минув уже мiсяць, як вiн прибув над Збруч з далекого Амуру — там були жорстокi боï, небезпека, смерть, а тут — золотi пшеницi, сивi жита i — сонце! Вiн, розваги ради, з погордою порiвнює повноводу Бiру на Амурi з мiзерним Збручем: Ото рiчка, я розумiю,—хоче вiн сказати комусь,— а Збруч—рiвчак якийсь замулений... Дивно, йому снилися сьогоднi жовто-зеленi води рiки Бiри. Темний, густий-густий лiс, росяна трава на заливних лугах i чорнi, з потрiсканою корою, берези... Десь горiла тайга. А пiд березовим пеньком — його так яскраво бачив Трохименко — лежав мертвий китаєць. I Бiра запiнена заливала тому китайцевi рота водою... Бiй, мабуть, пiд Чорняєвим снився менi,— подумав Трохименко. Пiдсунув рукою польового бiнокля, обережно протер йому лупатi очi i, в сотий раз, може, оглянув лiнiю кордону. Десь далеко, випроставши спину, стояв по тiм боцi рiки вуйко; у бiлих штанях, постолах, в якомусь каптурi без рукавiв,— вуйко схожий був здалеку на лелеку, що несподiвано спустився замiсть болота на сивi жита. Вiн стояв i пильно мантачив бруском косу, а коли скiнчив мантачити, тодi застромив того бруска в дерев'яну кобуру при боцi й пальцем по лезу коси... Чи гостра ж коса? —промайнуло в Трохименка запитання. Родом з Черкащини, вiн здивований був з бруска вуйкового: хто мантачить бруском косу? На Черкащинi засмiяли б такого ветхого косаря! Так незручно носити того бруска при боцi, важко; вода, мабуть, хлюпає з кобури, а вiн ще й досi мантачки не придбав собi!.. Порадити б йому мантачку... Мантачка — куди зручнiша! Отак розумуючи, Трохименко весело засмiявся: йому було видно невдаху-косаря до найменших дрiбниць. — Iч, на сонце позирає,— приказував вiн, спостерiгаючи вуйка,—дощу, мабуть, боïться в жнива... Одразу видно тобi нашого чоловiка! Справдi, заскаливши трохи око, вуйко пiдвiв голову —дивився й собi на потьмарене сонце; з пiднесеною вгору головою вiн стояв хвилин зо двi, щось притакнув i понуро схилив чоло до землi. Далi зручнiше повернув пiд руку кiсся,— коса ясно заблищала проти сонця, а вуйко на всю руку, розгонисто й широко почав класти новий покiс. У Трохименка, коли вуйко закошував нову ручку, зринуло дивне бажання: пожартувати з ним. Гукнути б йому отак, по-парубоцькому, на всю горлянку, як то робив колись Трохименко на селi: Не давiть, дядьку, на п'ятку,—однаково олiя не потече! I звiдки йому такi дикi мислi, з обуренням подумав Трохименко. Йому навiть смiшно стало, що в нього зринула така думка. Зразковий червоноармiєць з прикордонного корпусу, вiй прекрасно знав, що гукнути на такiй вiдповiдальнiй вартi, як його варта, мiг би лише божевiльний. Сам смiявся з вигадки своєï й жартома приказував: — Косiть, вуйку, на здоров'я... Косiть собi з ланом-богом!.. Дивився пильно на соромливi кущi червоноï шелюги, на молодий очерет понад берегами Збруча, на сивi жита далекi — скрiзь оглянув до дрiбниць свою дiльницю. Але навкруги — особлива, урочиста якась тиша. Аж дивувався: в чому рiч? Сьогоднi ж повиннi приïхати над Збруч гарцежи польськi, так принаймнi казав Трохименковi начальник застави. Бiльше того, начальник застави передав, як йому — Трохименковi — слiд поводитися з тими гарцежами чваньковитими, коли вони будуть шипiти над рiкою своï прокльони Украïнi. — Не зважай... Хай собi побавляться у непереможну нацiю, а ти — пильнуй варти. От i все. I Трохименко з великою цiкавiстю чекав на гарцежiв, адже з ними завжди наïздить багато вельможного панства,— а тодi така весела варта, як нiколи! Вiн уже не раз бачив тут, на украïнсько-польському кордонi, випещених панкiв з панянками — о, то все бiла кiсть наïздить над Збруч! Вони завжди ловлять очима далекi вежi Кам'янця-Подiльського... Трохименко знає: вони довго стоятимуть над берегом Збруча, тихо заводитимуть своï пiснi i будуть спiвати ïх урочисто, з блискучими очима; жовнiр польський буде ласкаво, винувато усмiхатися, раз у раз пiдбiгатиме вiд однiєï групи до другоï, i, заклопотаний, вiн показуватиме рукою на прикордонний стовп з молотом i серпом... — Дивiться, пани ласкавi, дивiться... Бiльшовицький стовп. — Кордон, панно... Елегантнi панни й панi, зачарованi краєвидом, мовчки дивитимуться на золотi подiльськi пшеницi, мрiйно зводитимуть очi на бiлий Хотин, затканий зеленими берегами, i, невiдомо з чого саме незадоволенi, вони пiдiйдуть аж до берега Збруч-рiчки, щоб востаннє —на прощання —кинути якийсь проклiн дикiй, варварськiй краïнi -сусiдцi. Трохименко опустив бiнокля. Не видно тобi й поганенького гарцежа, нiде й нiкого.. Хвилястий степ, сонце. Вартовий жовнiр видивлявся н люстерко; з нудьги, видно, спробував видавити на носi утра, але й вiн несподiвано заховав люстерко до кишенi й солодко, примружуючи по-котячому очi, позiхнув. На степу, вимахуючи розгонисто косою, ручка за ручкою, косив вуйко, схожий здалеку на лелеку. — Шарх, шарх...—долiтали iнодi дзвiнкi звуки коси. — Ет, чорт з ними: приïдуть—добре, не приïдуть—ще краще...— мiркує Трохименко, згадавши гарцежiв з панянками. Гарцежи польськi, як говорив йому начальник застави, досвiдченi i добре вправнi шпигуни... Так, треба мати метке око, гав ловити тут не доводиться, бо це люди такi, що самого бога взують i роззують: солiднi люди, хоч i молодi! А спецiалiзуються, мовляв, гарцежи над Збручем... Отже, вартуй пильнiше! Начальник застави — низенький, чорноокий Калiнкiн — запевняв Трохименка, що гарцежи повиннi бути сьогоднi обов'язково — такi є точнi iнформацiï... I — маєш: сонце давно вже звернуло з обiд; Трохименковi надокучило раз у раз, коли з'явиться на обрiï якась точка, детально обсервувати ïï в бiнокля, гарцежiв — згорять вони —— нема та й нема! Вуйко встиг давно вже пообiдати свiй немудрий обiд, вiдпочив трохи й косу пiдклепав... Вiн уже знову кладе покоси ручка за ручкою. — Виходить, помилився товариш Катiнкiн,— вирiшує остаточно Трохименко. Вiн бере до рук рурку телефону—подзвонити й запитати Калiнкiна: чи приïдуть сьогоднi гарцежи, чи нi?.. Ще на догану наскочу,— сам собi розраював,—на чорта вони менi здалися? Та й запитувати телефоном незручно, хiба це така надзвичайна подiя?.. У вуха червоноармiйцевi голосною луною врiзається дзвiнкий дитячий голос: — Ачу! Коли ти сi вгамуєш? Де ото ти вирядилася, моя панi ласкава? Чого тобi там треба?.. Зацiкавлений, Трохименко сторожко повертає голову назад, на дитячий голос. Перед очима йому —праворуч —стiною стоять пшеницi, а лiворуч, недалеко села, стайками i журавлиними ключами — копи... Возовицi ще немає, отож копи стоять з гордо пiднесеними шапками —пишнi, як тi шишки на весiллi; над ними тремтять незримi золотi струни —дзвенить ланом тонка мелодiя, а копи, нiби зачарованi з музики степовоï, то хмарнiють, то мiняться на сонцi щирим золотом. I тiльки край дороги, на стародавньому козацькому окопi, хтось порушив уже спокiй i гармонiю кiп: там вивершували важкими снопами першого воза. А зовсiм близько Трохименка, за гони якiсь, майорить пiд копами у червонiй косинцi гiлка, тонка, мов те стебло, дiвчинка. Вона завертає вiд кiп свинi... — Минка,—вирiшує червоноармiєць, хто ж iнший насмiлиться пасти так близько кордону? Тiльки Минка! О, це смiлива дiвчина? Трохименко добре знає Минку: вона день у день пiдходить попаски iз своïми аж до берега рiчки, нiкого не боïться! Йому навiть приємно за Минку, що вона така смiлива дiвчина. Кордон? Не розумiє цього слова Минка. По той бiк Збруча, знає вона, живе ïï тiтка, материна сестра рiпна; живуть тi ж самi люди, що й по цей бiк,—а хтось вигадав кордон над Збручем!.. Смiшно, пастухи — по обидва боки рiчки — бояться пiдходити близько берега, але вона — Минка—нiколи! Нiхто, мабуть, не був з пастухiв там, де вже лежать червоноармiйцi... Вони кумедно так зодягненi —плямистi якiсь штани, сивi, кольору неспiлого жита, сорочки, годi й помiтити ïх пiд ногами!.. Дивишся—ворушиться камiнь, горбиться, а ближче —на тебе чатують з трави суворi або ласкавi очi... Минцi, бували такi днi, щастило й купатися в Збручi,—а хто ж iнший насмiлювався?.. Проте найбiльшого клопоту завдає Минцi ота велика, покарбована чорними латками свиня. Яка вона неслухняна,—сказати не можна! От i зараз, не встигла ще Минка й присiсти на межi, а свиня—рох-рох-рох—рушила вже пiд стайку кiп. — Ачу, дурна, назад,—вдруге чує Трохименко Минчин голос.—Де ото вирядилася менi, га? Де, я питаю?.. Минка суворо, як то роблять дорослi, умовляє свиню повернутися назад, а коли бачить, що свиня все-таки пiдкрадається пiд копи, тодi дiвчина зривається з мiсця i, метко розмахуючи цiпком у руцi, грудкою котиться пiд копи, щоб завернути неслухняну панi свиню, як ïï величає Минка. Вона ще довго потiм буде страмити й картати перед поросятами матiр ïхню, покарбовану чорними латками. Ади, дивiться, яка вона лиха в Минки, що то вона витворяє, якого клопоту завдає дiвчинi?.. Хороше, розумне дiвча,— настирливо вривається Трохименковi думка.—Диви, пасе тi поросята, як мати дiти... Задоволено усмiхаючись на якусь свою давню-давню згадку з дитячих лiт, Трохименко повертає знову голову на каламутнi хвилi рiки Збруч: дивиться на польську територiю. Вартує пильно кожного куща шелюги, найменший рух очеретини ловить вiн очима! Смiшно Трохименковi: от недавно, здається, як i Минка, сам вiн бiгав завертати скот,— бо не пас малим свинi; ïв смачну-смачну недопечену картоплю на полi, мiняв за яйця махорку, динi дубiвки—ого, всього було; i, дивно, якийсь жаль йому, що не можна вдруге повернути хоч один синiй день той, коли сонце в степу наче за роги водило корову його на ситу пашу, коли вiн пiснi на цiпках вигравав, коли воював з пастухами на Козацькiй могилi, коли... Ех, i дiла ж були! — задоволений, урвав вiн своï дитячi згадки. Трохименко здивований був, що до нього прийшли сьогоднi, бодай у згадцi, лiта дитячi, сам вiн нiколи не любив згадувати про своє життя на селi, бо зазнав там змалку усiх радощiв i горя вбогоï мужицькоï дитини... Особливо горя. I зрозумiло, чому його серце лежить до Минки: Таке мале дiвча, мов той стручок перцю неспiлий, а мусить змалку тупати коло скотини, ранить ноги по стернi, i нiколи — за життя своє —не доп'є, не доïсть, не доспить... Хiба Минка, свинi пасучи, виб'ється коли iз тих злиднiв? Трохименковi стало жаль Минки, жаль змарнованих по наймах лiт i сестри своєï, що десь у Києвi чужi дiти чукає... Поки багатий стухне, то бiдний з голоду спухне... Виходить, бiгай, Минцю, щоб поросятка в шкоду не вскочили! Червоноармiєць скрутнув головою й мiцнiше стиснув у руках рушницю. Нi, таки добре роблять, на його думку, бiльшовики, коли чухрають багачiв... Хай усi будуть рiвнi! Ще раз обвiв очима голi стернi, стайки кiп i на межi, у бублик зiгнуту, Минку. Дiвчина, розпустивши по стернi свинi, обiдала; вона вив'язала з вузлика шматок хлiба, двi пучки солi i вмочила сизу цибулину в сiль ту... Трохименко уявляв собi обiд Минчин, бо не раз уже бачив, як вона обiдала недалеко Збруча; а два тижнi тому розпитав дiвчину, чия вона й звiдки. I цiкавився, чи своï свинi пасе Минка? Родом Минка — ця гiнка й розумна на своï лiта дiвчина — з Гаврилiвцiв — села хоч i стародавнього на Подiллi, проте вбогого; Гаврилiвцi, як розповiдав Трохименковi якийсь дивак професор з Кам'янця-Подiльського, один раз тiльки зажили собi на вiку слави: пограбували польського посланця, що ïхав до якогось там турецького пашi... Нiхто з гаврилiвчан не знає, мабуть, яку славу носить село ïхнє, хiба один професор кам'янецький! А свинi Минка пасе одному дядьковi — такий собi заможненький, вiробожний, з убогою рослиннiстю на обличчi, схожою на озимину, прибиту морозом,— Юхим Запара. Вiн за це поле Минчинiй матерi обробляє, снопи в жнива возить, косить; а мати — разом з Минкою — полють йому, жнуть; ще й свинi пасе лiто Минка... У багатого дядька служить. У Минчиноï матерi ще є дiти, тiльки вони малi дуже, хлопцi ïï... — Ачу! Здохла б ти йому на радiсть,—втретє чує Трохименко Минчинi скарги на свинi. Гаряче серпневе сонце дошкулило, видно, тонкошкiру свиню; пiдкидаючи вгору писка, вона чмихала й бiгла до рiчки, як божевiльна, не звертала жодноï уваги на свого маленького пастуха, на цiпка, а тiльки скоса поглядала iнодi на поросята — чи бiжать вони слiдом за нею. Минка аж розплакалася; не встигла скiнчити обiд, як довелося знову бiгти; спiдничина метлялася дiвчинi помiж нiг, а вона на всю силу мчала полем i все нахвалялася цiпком, що тремтiв ïй у руцi... От морока Дiвчинi... Трохименко не скiнчив своєï думки, як над вухом йому ледве чутно, глухо задзвонив телефон; поспiшаючи, нервово взяв рурку до вуха й слухав: — Варта 3128? — Так. — Гарцежи, як вам казав, уже на лiнiï фiльваркiв польських. Навпроти вашоï дiльницi будуть, мабуть, тiльки кiннi загони... У них, здається, маневри. Дивiться там пiльнiше. Все. — Слухаю. I Трохименко, пiдвiвши чоло, поклав рурку телефону. Все трапилося так несподiвано i так раптово, що годi було деталiзувати розпорядження начальника застави... Ясно й так: пильнiше вартуй кордон! Трохименкова рука лежата ще на рурцi телефону; десь на обрiï —уявляв собi —от-от повиннi з'явитися гарцежи —тодi, мовляв, розпочнеться справжня варта — без нудьги, без дитячих споминiв... Така, може, як недавно на Амурi! — У них, здається, маневри...— звучали ще слова начзастави. I раптом праворуч, на межi кордону, хтось важкий, з чорними латками на спинi, колесом шубовснув у воду... Аж запирхкав. З розгону, безцеремонно ламаючи крихке стебло пшеницi, невiдомий Трохименковi злочинець спробував перейти кордон ясного, сонячного дня! Червоноармiєць хапливо, звичним рухом, повернув навскоси рушницю й пiдкинув ïï на руку, щоб краще було взята йому на мушку зухвалого шпигуна чи контрабандиста — Не втiчеш, голубе... нi,—пiдбадьорюючи сам себе, тихо приказував Трохименко. Вiн розкрив уже рота, щоб гукнути звичайне в таких випадках стiй, хоч добре знав, що такий зухвалий перехiд кордону вимагав у першу чергу кулi; правда, пострiл на кордонi не завжди буває виправданий, i не такий уже героïчний вчинок — випустити кулю, а ще гiрше — не влучити, пустити ïï в небо синє... Трохименко був блiдий, схвильований i всю силу волi скупчив на одному: влучити. За всяку цiну влучити невiдомого ворога. То нiчого, що пострiлом вiн викриє своє замасковане мiсце, що вогненна лiнiя кордону з тривогою — по обидва боки Збруча — випускатиме на сполох кулi вгору, то все —дурницi, не вартi серйознi уваги. Дипломати по обидва боки рiки будуть собi на дозвiллi вивчати, з якого боку був перший пострiл, а йому, Трохименковi, треба затримати ворога, а коли не пощастить — подарувати йому кулю в далеку дорогу... Так розумiє вiн, червоноармiєць, своє завдання. ...Трохименко скригнув з лютi зубами, плюнув кудись зозла аж на дуло рушницi i, незадоволений, впiвголоса вилаявся; далi поволi спустив мушку з чорноï латки на водi i, все ще схвильований, втопив очi в одну точку: на велику iкласту голову свинi. — От iсторiя! Сказати комусь соромно навiть — свиню замiсть шпигуна хотiв забити!.. I все-таки Трохименко не знав, що йому слiд зробити негайно, щоб урятувати безглузду ситуацiю: пiдвестися—незручно, вiн викриє тодi своє замасковане мiсце, чекати ж, поки Минка сама впорає цю божевiльну свиню, теж не випадає... Проте вирiшив зачекати. На березi рiчки з усiх бокiв оточена галасливими поросятами бiгала Мiшка й кричала: — Де ото ти залiзла, очi тобi вилiзли б? А свиня на крик не зважала; трiпаючи головою, капловуха купалася, видно, в Збручi з великою насолодою; вода блискучими краплинами стiкала ïй по щетинi, а вона ще з бiльшим завзяттям пирхкала й задоволено рохкала. — Палю, пацю... вилазь уже,—вговоряє Минка свиню. а сама тихо плаче край берега великими невтiшними сльозами. На крик Минчин по той бiк кордону-рiки пiдвiвся польський жовнiр; у Трохименка глибоко десь закралася думка, чи не збираються Минка з жовнiром вiдвернути його увагу, щоб у цей час хтось проскочив лiнiю кордону? Може, пiдговорили Мiшку нарошне загнати в рiчку свиню?.. I Трохименко ще з бiльшою пильнiстю стежить за найменшим рухом Минки й жовнiра. Зелена каска з одноголовим бiлим орлом над лобом хитнулася на стежцi раз-другий— польський жовнiр, удаючи, нiби його зовсiм не цiкавить крик над рiкою, ступив декiлька крокiв до берега: дивився на бiльшовицьку свиню. Нi, Трохименко не буде й собi пiдводитися на ноги, як то зробив жовнiр: навiщо йому викривати свою замасковану засiдку? Вiн певний, Минка незабаром вижене з води свиню; хтось надiйде, може, допомогти ïй, а не треба — заради такоï дрiбницi — турбувати телефоном Катiнкiна... Шпигувати ж на користь панiв полякiв Минка, на його думку, нiколи не буде... Та й уговорити ïï на такий злочин не так уже легко. А тим часом задоволена, очевидно, з теплоï води й затишку свиня й не збиралася рушати звiдти з доброï волi; повертаючи к сонцю то один бiк, то другий на мiлкому днi Збруча, вона зовсiм забула за Минчину владу над собою; бiльше того, шукаючи глибшого мiсця, вона лягла лiвим боком на територiï кордону польського—пiдсунулася аж пiд самий берег. Дивилася iз свого логва задоволеними очима на Минку, на поросята, що пацюками бiгали край гаврилiвського берега, й рiшуче не хотiла вилазити з води. Коли Минка помiтила, що свиня от-от порушить кордон,— знала з розмов: половина Збруча наша, а друга—польська, i одi ще бiльше заметушилася на березi. Вона голосно розплакалася; крiзь сльози, змiшанi на обличчi з пилюгою, говорила до свинi нiжнi-нiжнi слова, як та мати непосидющiй i неслухнянiй дитинi: — Пацiнька, паця, паця... Вилазь уже, годi... Вилазь, чого тобi там?.. Свиня ж нерухомо, затаïвши з насолоди дух, лежить у водi як мертва, тiльки вона вряди-годи пирхкає вiд задоволення. По водi розходяться кола, й тремтить очерет. Тодi Минка пiдбирає руками спiдничину, мiцнiше стискає в руцi свого цiпка й рiшуче сплигує у воду; тихо пiдкрадаючись, вона пiдходить до свинi з лiвого боку: Минка — на глибокому, спiдничина мокне ïй у водi, ноги тремтять, але вона ступає так обережно, з особливим мисливським завзяттям— не зважати на перешкоди; очi—синi, нiби вкрапленi з небесноï емалi —свiтяться Минцi гнiвом, вона вся тремтить у водi, а все ж пiдводить руку з цiпком i, закусивши капризно нижню губу, б'є ним з усiєï сили по водi... Летять бризки, заливають Минцi очi. Вона нашвидку витирає рукавом забризкане обличчя, хватає рукою вимитий з берега корiнь i, зiрвавшись, спорсає у воду. Свиня злякано пiдкидає голову, схоплюється на ноги, оторопiло давиться на Минку, хвилина —i вона вискакує на територiю польськоï держави. — Ой, мамо... Ой, боже мiй... Де йдеш, скажена? —кричить не своïм голосом перелякана Минка — От iсторiя! —вдруге говорить сам до себе Трохименко.— Таки матиму догану, як пить дати —матиму... I вiн ще пильнiше вдивляється, що там дiється — по тiм боцi Збруча —з Минкою. Адже вона, як не смiшно, порушила кордон двох краïн... Польський жовнiр, видно Трохименковi, поправив на плечi рушницю й так само, як i вiн, червоноармiєць, мовчки стежить за боротьбою Минки. Польський жовнiр знiмає з плеча рушнiщю, пiдсмикується, вирiвнюється — враження, нiби вiн збирається рушати до Минки. Червоноармiєць, щоб краще йому бачити, знову пiдсовує собi бiнокля. Вiн здивований: жовнiр буде заарештовувати Минку на польськiй територiï? Адже вiн добре бачив, як вона — бiдна дiвчина — гейкалася з тiєю божевiльною свинею. Як, нарештi, примушена була порушити лiнiю кордону... Хiба в нього не людське серце? Жовнiр пiдходить близько Минки i голосно, щоб чути було, видно, голос його й на територiï Радянськоï Украïни, гукає. — Чого, дурна, вовтузишся з нею? Бий ïï —прокляту —мiж вуха! — суворо, по-дiловому дає вiн пораду Минцi. — Справедливо,—пiддакує на жовнiровi слова Трохименко.— По-людському, без хамства.. I вiн з невисловленою радiстю i вдячнiстю дивиться на струнку, добре вишколену вiйськову виправку бiлявого жовнiра. А Минка, не зрозумiвши польськоï вимови, хоч жовнiр i говорив до неï по-украïнському, розплакалася з переляку ще голоснiше. Вона била свиню цiпком з усiєï сили, гукала й благала ïï, проте — перелякана й розгублена — дiвчина не мала вже снаги нагнати тварину на мiлке мiсце. I свиня, нiби на зло Минцi, крутилася помiж кущiв шелюга i все бiгла понад берегом рiки далi й далi... На гармидер над Збручем зацiкавлено пiдвiв голову вуйко. Вiн дiйшов уже на своєму пiвморговi останньоï ручки i, спершись на кiсся, пильно стежив старечими очима: пан жовнiр, дiвчинка з Великоï Украïни i свиня покарбована, що за нею гасає плачучи дiвчинка,— зацiкавили вуйка надзвичайно. Ая... не впасла свиню мала... А тепер маєш: чи поверне ж ïï жандар з постерунку, чи пропала, дiвко, свиня? — так мiркував собi вуйко. I все оглядався, чи нiхто не стежить за ним, що вiн ото дурно стоïть, без роботи, та ще й на Велику Украïну поглядає... I, хитруючи, вуйко дивився спiдлоба, а здалеку здавалося, що вiн кузку якусь пильнує собi на дорозi! ...Понад берегом Збруча, гарцюючи конем, мчить вершник. Вiн виринув з пашнi десь коло постерунку, навпроти фiльваркiв польських... Кумедно пiдскакуючи на сiдлi, як то роблять кавалеристи-новаки, вершник галопом пiд'ïздив до бiлявого жовнiра Минцi пощастило нарештi випередити свою свиню й завернути ïï на старе мiсце —навпроти Трохименковоï засiдки; захекана, озлоблена вiд ударiв Минчиного цiпка, свиня не зважувалася вдруге плигати у воду, вона все пiдкидала свого писка й дивилася на поросята по той бiк рiки, нiби запитувала: Чому не йдете до матерi?.. Нарештi кiнець з цiєю скаженою свинею,—подумав червоноармiєць.— Скорiше наганяй ïï, прокляту, у воду,—намагався порадити дiвчинi востаннє Трохименко. Перед очима йому, заступивши на мить Минку, стояв невiдомий вершник. У сiрому, попелястому кольору костюмi, зручно й легко сидiла на кавалерiйському сiдлi панна. Була вона з обличчя, як помiтив Трохименко, гарна: струнка, русява, губи ïï тоншали у куточках вуст, а пiдборiддя — навпаки — випиналося наперед; сiрi, крицевi очi особливо якось пасували до ïï мужнього i трохи, може, гордовитого обличчя. Тримала в руцi в лайковiй рукавичцi стека,— робила тим стеком пiвкола в повiтрi. Непоганий улан...—насмiшкувато подумав Трохименко: вiн не любив у вiйську жiнок-кавалеристiв, бо вважав чомусь, що такi жiнки тiльки для параду на конях гарцюють... Панна пiд'ïхала конем близько жовнiра i, по-вiйськовому виструнчившись на сiдлi, привiталася. Жовнiр вiдповiв на привiтання. — Що то бовванiє? — бридливо запитала панна в жовнiра, звiвши очi на перелякану Минку в розхристанiй сорочинi. Панну вразила, бiльше — обурила, червона косинка на Минчинiй головi, вона одразу впадала в око, як макiв цвiт повний... I дратувала. Жовнiр, зберiгаючи усмiшку на вустах, розповiдав паннi, яка, мовляв, iсторiя кумедна трапилася в дiвчини: порушила кордон заради свинi покарбованоï! — Спека, ласкава панi, а вона — пся вiра—бiжить купатися!.. — Так, спека...— нервово, механiчно пiддакує жовнiровi Трохименко. У панни — видно йому в бiнокля — злобно засвiтилися очi; красиве обличчя моторно якось пересмикнулось, а панна глузливо й глухо розсмiялася бiлими-бiлими зубами... Рубала словами перед суворим жовнiром, що йому застигла на вустах усмiшка: — Маємо певну варту, пане... Справжня iдилiя на бiльшовицькому кордонi! Гайдамаки пасуть свинi, хлопка вiльно топче собi землю польську, а ви, пане... пробачте менi, що порушую вiйськову субординацiю, видно, все те переводите? — От сволоч, землi ïй хочеться: про землю щось говорить...— не розумiючи гаразд польськоï мови, з обуренням прислухався до слiв панни Трохименко. Останнi слова з пiснi якоïсь, що ïï виразнiше проказала панна жовнiровi, Трохименко зовсiм не зрозумiв. — Ми, на жаль, забуваємо,— чув вiн,— а треба пам'ятати... Ми покликанi... А далi — годi було зрозумiти: панна говорила про невiдому Трохименковi святу якусь землю: — Bo to ziemia swieta od Boga dana i krwia. naszych ojcdw nie raz poswiecana Жовнiр мовчки, похмуро вислухав панну; нi єдиним словом не обiзвався, а тiльки зручнiше поправив собi на плечi ремiнь рушницi. — Послав би ïï пiд трамтарарам, щоб до нових вiникiв пам'ятала, а то... стоïть, слухає,— незадоволено реагує Трохименко. Минка забула на хвилину за свою свиню; швиденько, пiдсьорбнувши носа, вона втерла рукавом сльози й слухала: панна говорить вiршi такому великому жовнiровi... Нiби вчителька в школi — аж смiшно Минцi! Яка файна, красна панна на конi! I жовнiр, видно, боïться ïï, бо так пильно-пилььно слухає... Минка, як прижене свинi, розкаже матерi про все-все. Перед очима паннi майорить над берегом Збруча, як макiвка в цвiту, червона косинка. Панна робить стеком пiвколо у повiтрi й повертає коня грудьки навпроти Трохименковоï засiдки; кiнь стає дибки, шупить вуха, а панна злегка торкає його острогами i, запiнена з незрозумiлоï червоноармiйцевi лютi, жене коня просто на Минку. У Трохименка защемiло з образи серце: що вона, ця випещена й вигуляна, збирається робити з дiвчам?.. Ось уже кiнський копит блищить недалеко Минки... Панна смикає вудила коневi i легко, мов той джигiт, збиває стеком червону косинку... — Ой, панночко-голубочко, я ж не винувата... Я ж ïï не пуската...— кричить розпатлана Минка Вона падає на колiна i, маленька на землi, як ховрах пiд кущем шелюги, ковтає сльози i слова Панна мовчки б'є стеком коня на всю руку й женеться вздовж берега за покарбованою свинею... Минка з жахом дивиться з-пiд куща шелюги, а загледiвши копита коня над свинею, вона зривається на ноги, бiжить i кричить не своïм голосом, нiби вона мати свинi тiй: — Ой панночко-голубочко, не вбивайте ïï... Вуйка Юхима свиня.— захлинаючись сльозами, голосить Минка. Трохименко голосно лається, брудно, милуючи в лайцi панiв i пiдпанкiв. Бiнокль тремтить у мит руцi... А серце стукає йому так, як стукаю пiд Чорняєвом, на рiчцi Бiрi, коли вiн уперше бiг в атаку. Вiн мiниться на обличчi; лайка бiльше не зривається йому з вуст, мовчки, прикусивши губу до кровi, вiн втопив очi в одну точку—на панну... Не треба йому бiнокля, вiн своïми очима хоче спостерiгати все до кiнця! — Хами, пся крев! —голосно кричить панна, наздогнавши конем свиню. Мить якась, i кiнь з розгону розпанахав копитом черево свинi; вiн висмикнув скривавлений копит з тельбухiв тварини i, крутнувши головою, поставив пiднесену ногу на сигу, зелену траву... Свиня в агонiï дико кричала i все пiдводила писка пiд кущ верболозу, бо сонце заливало ïй очi. — Так... Так,— механiчно повторював Трохименко. Панна повернула коня назустрiч Минцi, наздогнала ïï над берегом Збруча — Довго пам'ятатимеш, хлопко... Минка бiльше не кричала й не благала; заплутавшись у високiй травi, вона тихо пищала захриплим голосом, як мишеня... Панна вдарила коня стеком мiж вуха й пустила його на Минку; кiнь, оступився, вдруге став на дибки, а вона смикнула йому до кровi вудила,— тодi вiн подався грудьми наперед i на всю силу, як i свиню, звалив ударом копита Минку. Тиха, як шелест зжатоï пшеницi, була смерть Минки. — Панi, я не дозволю... Що ви робите? —гукнув переляканий жовнiр.— Це—злочин, це... Але його слiв не чув уже Трохименко. ...Будуть, будуть пани магнати Батьками орати, матерями волочити...— врiзався Трохименковi слова з якоïсь пiснi невiдомоï. I серце йому стукало так, як воно стукало пiд Чорняєвом, на рiчцi Бiрi, коли вiн уперше бiг в атаку. — Я тобi, курво, покажу, як стрiляють хлопи...— шептав вiн, пiдсовуючи рукою рушницю. Тодi, вдруге за сьогоднi, взяв вiн на мушку за всiма законами технiки вiйськовоï; перед очима Трохименковi, десь у травi, лежала з розломленим хребтом Минка — маленька, як ховрах пiд кущем шелюги, а вiн пильно, вимiрюючи на метке око вiддаль, не спускав з очей панну на конi. Куля дзвiнко заспiвала через Збруч-рiку знайому Трохименковi пiсню: вйо-о-о, вйо-о-о... Цюв-у-у... Вiн бачить: панна пiдскочила на сiдлi й випорснула ногами з стремена; кiнь, прищуливши вуха, зiрвав копитами пилюгу й помчав у поле. А панна, впустивиш вiд пострiлу стека, нiби намагалася мертвою рукою закрити на своєму лобi маленьку чорну цятку, що з неï стiкала кров... ...До Трохименка, розмахуючи браунiнгом, бiг стурбований Калiнкiн. Коли вiн пiдбiгав уже близько варти, Трохименко пiдвiвся i стояв з рушницею так, як повинен стояти за всiма правилами й законами вартовий. Калiнкiн розводив руками, вимахував браунiнгом i все докоряв чимось Трохименковi... — Хай буде кара, хай суд вiйськовий,—махнув у вiдповiдь рукою Трохименко.—Серце в мене таке, товаришу Катiнкiн...— тихо додав вiн. На пострiл з кiнця в кiнець кордону, рiки, випускати на сполох кулi вгору. Вогненнi лiнiï — по обидва боки Збруча — порушили спокiй i стародавньоï рiки, i кiп, i сивого жита далекого, що заткало аж ген-ген, на козацькому окопi, вуйка старого, схожого на лелеку.
Серце


На главную
Комментарии
Войти
Регистрация